Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський
— Пашко, зіграй їм — сукам.
Не звертаючи на те уваги, Пашко диригував. Доведений до його відома сценарій незмінно порушувався, тож моряки йшли під звуки "Все вище, і вище, і вище...", а льотчики — під "Загибель "Варяга".
Після параду починався рух демонстрантів. Аби ввести імперіалістів в оману, підприємства ракетного комплексу маскували під молокозавод, льонокомбінат, цегельний завод. Несли плакати з відповідними закликами. Всі добре знали один одного і подихали від сміху. "Воєнторг" напивався в димину, і декого в колонах тягай попідруки. Чекаючи на свою чергу, всі відверто пиячили. "Воєнторг" до того ж зухвало закусював дефіцитними ковбасами, викликаючи загальну ненависть і презирство трудящих. Народ пив за чергову річницю радянської влади, тому замполіти їх не чіпали, боялися нарватися на грубість. Учасники параду поспішали приєднатися до сімей і пройти повз трибуну ще раз, уже в колонах демонстрантів. Ніякого примусу: кожний, хто хотів, зустрічався із знайомими, "весело проводив час". Найсмішнішим було те, що на трибунах стояли такі ж сизоносі. Тільки дух від них йшов інший — легкий, коньячний.
Те ж саме спостерігалося і на виборах. Тоді влада ставилася до них серйозно. Якось у нашому будинку потікла труба, баби залупилися:
— Не підемо на вибори, і край!
Одразу ж полагодили. Іншим разом командир полку поїхав з водієм на риболовлю. При підрахунку голосів виявили, що одного солдата не вистачає. Розібралися. Командира по сідниці мішалкою вигнали. Щоправда, організація була дубовою. Вранці замість підйому вмикалася музика. В день виборів агітація заборонялася. Цієї формальності суворо дотримувалися. Ніхто не змушував іти на вибори.
Напередодні голосування всіх "губарів" випускали з гауптвахти. До лазні їх вів не хто інший, як начальник гауптвахти Жора Жанабаєв. Як батько рідний, навіть без автоматника. Запросто з ними смалив. Солдатів розпирало від гордості й усвідомлення своєї людської значущості. Вранці могли зухвало, не заправивши постіль, пройти повз старшину, навіть не звертаючи на нього уваги. Дехто доходив до неймовірного — демонстративно не віддавав честь навіть патрулю. Скрегочучи зубами, начальники повинні були терпіти. Жодного солдата не можна було затримати — ень вважався торжеством радянської демократії. І рядові демократи тріумфували.
Вибори починалися о шостій ранку з величезної давки перед клубом. Вперто циркулювала чутка, нібито фотографію першого, хто проголосував, надрукують у газеті і щасливчику нададуть відпустку. Хоча такі фото зазвичай робилися напередодні ввечері адже газета виходила зранку.
Місто було прив'язане до двох речей: річки Сирдарья, яка за останні десятиріччя значно обміліла, і радянської господарчої системи, що вправно заривала гроші в пісок. Нині тільки сьомий мікрорайон міста і аеропорт "Крайній" є базами Росії. Оця тридцятирічна оренда і порятувала місто від остаточного руйнування.
Наш 38-й майданчик, який особисто курирував генерал-полковник Яшин, заступник головкома Ракетних військ стратегічного призначення, наприкінці існування СРСР став об'єктом незбагненно циклопічного будівництва. Навезли каміння, розтрощили площу, спорудили два величезних мармурових фонтани, один з яких нарекли "Чорномором", другий — "Воєводою". Звели двоповерхові бараки. Що, чому і навіщо? Відповіді на ці питання були страшною державною таємницею. Я підозрював, що будували шикарний генеральський бордель. Ленінськ їх уже не задовольняв, хотілося екзотики.
Присутність космічної індустрії в місті ніяк не відчувалася, хіба що на в'їзді стояв фалічний символ — макет ракети в натуральну величину, який заміняв канонічні зображення Леніна у вигляді фінікійського божества Ваала.
Була в Ленінську одна жінка легкої поведінки, яка завідувала космічним готелем. Плуталася зі всіма космонавтами. Тим до польоту забороняли мати діло з жінками, але вони якось примудрялися. Найбільше їй сподобався Герман Іванович Титов: той зумів відтрахати її як до, так і після польоту, з чого завідувачка зробила цілком прагматичний висновок: нічого мужикам суватися до космосу.
Якось командир, у нестримному прагненні вислужитися, захотів показати вищому начальству казарму. Її ремонтували десь з місяць. День і ніч. Зібрали звідусіль yсі кондиціонери, білизну, ліжка з дерев'яними стінками. Прапорщикам-старшинам пошили нову форму, напахчували матраци одеколоном "Шипр". Такої дикої показухи ще світ не бачив. Солдатів туди не пускали, вони жили на стрільбищі. Командир підрозділу теж потайки сподівався достроково отримати підполковника. Та жорстоко помилився. Генерал сказав, як відрізав:
— Полковнику, мене останні тридцять років від солдатських портянок щось нудить.
Заступник головкома приїздив на полігон, як контрик. Без почту. За ним мовчки ходили всього два полковники. Він примкнув до ГКЧП, і таємний майданчик поховали навіки. Солдати засрали фонтани. Вважалося, що будувати туалети в пустелі — ознака поганого тону. Невдовзі руїни хтось підпалив. Як водиться, списали на будівельників. Напевне, отак будували і піраміди. Солдати ходили справляти свої потреби за бархан. Для офіцерів обладнали дощатий туалет. Спеціально для Устінова[3] звели цегляний туалет із синім унітазом італійського фаянсу. Тільки охорону поставити забули. Прапорщики одразу ж скрутили унітаз і зарили його в пісок. Потім обміняли на горілку. Бачив я той унітаз в одній з квартир Ленінська.
Казахи займали в місті нішу обслуговуючого персоналу. Тоді це було вигідно. Спробуйте-но уявити собі казаха-сантехніка! Коли все почало валитися, тільки частка щасливчиків продовжила співробітництво з колоніальною адміністрацією. В Ленінську залишилося п'ять тисяч мешканців, тому й красти було ніде і нічого. Нав'язливе жебрацтво закінчилося на початковому етапі. Раніше казахи одержували карбованців по сімдесят, та ще по смітниках воші збирали старі чоботи зі стертими підошвами, шинелі, фуфайки та інший крам, який продавали своїй кочовій рідні. Проблема стертих підошов вирішувалася навдивовижу просто: вони носили калоші. Казахи відкручували навіть колеса від дитячих колясок.
Збирали вони й пляшки, які приймалися тільки у співплемінників, для білих завжди "не було тари". У деяких офіцерів накопичилося по лоджіях кілька тисяч пляшок, бо навіть винести їх з квартири воші лінувалися. Сміття виносилось один раз на чотири дні, а якщо класти у відро пляшки, сміття вже не вміщалося. В гуртожитках офіцери виставляли пляшки за двері.
За місце прибиральниць у гуртожитках казашки влаштовували справжні бійки — такою була конкуренція. І це при тому, що білі з ними, з причини їхнього раннього заміжжя і відсутності товарного вигляду, воліли не жити. Я знав тільки одного офіцера, що розлучився з дружиною і одружився на казашці. За три роки вона родила йому п'ятеро дітей. Він отупів до такого ступеня, що його не насмілювались призначити навіть начхімом полку. А був же нормальний хлопець.
Банки, однак, казахи не збирали,
