Гірка правда - Віктор Варфоломійович Поліщук
Батька, як я сказав, арештували більшовики 17 вересня 1939 року, й більше я його ніколи не бачив. Одні кажуть, що вбили його в дубенській тюрьмі більшовики на наказ начальника НКВД Винокура наприкінці червня 1941 року, коли відступали перед німецькою армією, інші ж кажуть, що замучили його разом з іншими в підземеллі монастиря Бернардинів у Дубні, де останніми роками знайдено велику кількість людських останків. А решту родини, тобто матір, дві сестри й мене, більшовики депортували в дні 13 квітня 1940 року до Північноказахстанської області, за Урал. Більшість депортованих становили поляки, але й були між ними українці, євреї, білоруси.
У селі Бахмут, що в Північному Казахстані, до хати нас прийняв виселений 1930 року з Поділля Михайло Гутовський. Плати за помешкання не брали від нас, всі ми, тобто наша сім'я й бездітне подружжя Гутовських, жили в одній кімнаті, бо більше їх, кімнат, не було, в ній теж була кухня. 1941 року нас взяли на будову залізниці Акмолінськ-Картали. Жили в бараці коло 200 людей під одним дахом, без перегородок, нари біля нар - поляки, чотири родини українські, дві білоруські й одна єврейська. І, хоч жили у злиднях, хоч робота була важка, дошкуляв голод і холод - ніколи, ні одного разу не було сварок на національному тлі. Всі розуміли один одного, поляки між собою розмовляли по-польськи, українці по-українськи, крім цього як попало - раз по-польськи, раз по-українськи.
1941/1942 років багато поляків пішло добровольцями в армію ген. Андерса. Я не пішов, бож я - українець. В листопаді 1944 р. в рамках акції Союзу польських патріотів в СРСР (Ванда Васілевська, Альфред Лямпе), коли я працював у паровозному депо в Акмолінську, організовували перевезення поляків з Казахстану на Україну, тоді вже визволену з-під німецької окупації. Нас, нашої родини, не було в списках, бож ми - українці. Сестри й мати на той час працювали на залізниці під Карагандою. В листопаді в Північному Казахстані вже зима, морози до 30°. На станції Акмолінськ II формувався ешелон з поляками для перевезення їх на Україну. На Україну! Можна уявити мої почування - поляки їдуть на Україну, а я, українець, залишаюся в Казахстані. Я вирішив діяти. Пішов до знайомої польки пані Ванди Хоміч, котра була назначена старшою над ешелоном. Сказав, що й я хочу їхати. Вона зразу ж, без жодних вагань, погодилася, хоч прекрасно знала, що ми -українці. Ешелон формувався більше тижня, не всі поляку мали змогу приїхати до Акмолінська: то хтось захворів, то голова колгоспу не дав коней, то ще щось. А я працював. Щоб поїхати за матір'ю й сестрами - потрібний час. Треба були зробити так, щоб на роботі мене не шукали. І я пошкодив собі праву руку: запалив на її поверхні вмочену в нафту вату. Таким чином я дістав "бюлетень" і поїхав товарняком під Караганду, забрав сестри й матір і вернувся. Ми встигли перед відправленням ешелону на Україну. На Україні, на Лівобережжі, в Дніпропетровській області, у радгоспі жили ми й працювали від листопада 1944 до березня 1946 року, Жили й не знали в той час про те, що діялося в Західній Україні. Згідно до порозуміння між урядами Української РСР і Польщі навесну 1946 року поляки мали виїздити до Польщі. І знов нас не було в списках до репатріації. В нас бо були пашпорти з зазначенням національності: українці. Тоді я написав до своїх рідних, котрі й прислали мені з мого міста метрику (свідоцтво) про народження моєї матері, в якій стояло, що вона хрещена в костьолі, а значить - полька. Я знов звернувся до поляків, мовляв, і ми хочемо в Польщу. Хто ж, після Казахстану, хотів залишитися під більшовиками? Поляки погодилися й занесли нас у списки. Ми попалили радянські пашпорти. І залишили країну з назвою СРСР. Я двічі рятувався від перебування під більшовиками: раз у листопаді 1944 року в Акмолінську, і тоді помогла мені полька Ванда Хоміч, і раз у Васильківському радгоспі на Дніпропетровщині, в лютому 1946 року. І тоді, коли ми їхали ешелоном з Казахстану, і коли ми їхали з Дніпропетровщини в Польщу, про нас у вагоні знали, що ми - українці.
У перших днях березня 1946 року ешелон затримався в Перемишлі, до якого встигли втікти мої тітки: Сабіна з дочкою і Геля з чоловіком і дітьми. Ті, останні, хоч і були вони українцями, втікли перед більшовиками, хоч не мали за собою ніякої вини. Вони з Тимошишиних стали Томашевськими, Сергій став Юзефом, Володимир (син) став Владиславом, а Людмила (дочка) Люциною. Ми залишились у Перемишлі. З тіткою Сабіною я почав розмовляти, як і завжди, по-українськи. Вона мене зразу ж перебила:
- Не смійте признаватися, що ви українці. Тут таке діялося й ще діється, що годі описати. Я все поясню.
Після того, як нам дали помитися, коли викинули наш завошивлений одяг, накормили, тоді й почали розповідати - про полонених, про українську поліцію, про винищення євреїв, про УПА, про вбивства поляків, про польську поліцію.
Саме тоді, в березні 1946 року, я вперше почув про УПА, про бандерівців. Мною огорнув жах. Мені порадили їхати на Західні Землі, що я й зробив. Від того часу я скривав свою національність. Мені здавалося, що я - один однісінький українець на всю Польщу. В місті Легніца я став працювати слюсарем, скінчив курси водіїв.
Аж восени 1946 року на вулиці міста я зустрів товариша з Казахстану, поляка Богдана М. Той знав, що я українець, встиг уже взнати про УПА. Знав дещо про бандерівців. Слово до слова й він сказав, що став учнем педагогічного ліцею і порадив мені почати навчання. Тільки, - каже, - не признавайся, що ти українець.
Я скінчив педагогічний ліцей, а згодом, разом з тим же Богданом М., стали ми студентами юридичного факультету Вроцлавського університету. Скінчивши його, я дістав призначення на роботу в прокуратуру, працю я почав в місті Явор, де жила моя мати.
І так прийшов 1956 рік. У Варшаві постало Українське суспільно-культурне товариство, почала
