Гірка правда - Віктор Варфоломійович Поліщук
Звільнився я з прокуратури якраз тоді, коли мені це було вигідно, але мав уже за собою перший досвід антиукраїнського ставлення до мене.
Від 1956 року всі, кому треба й не треба, знали про те, що я українець. Я почав працювати юрисконсультом у райвиконкомі, в підприємствах. Дев'ять років я робив старання, щоб прийняли мене до адвокатури. Добрий мій знайомий, суддя, одного разу повторив мені слова місцевого адвоката: "ми того ск... сина українця не приймемо!"
Прийняли. Згодом той адвокат висловлювався про мене в самих суперлятивах, ми стали друзями.
Працюючи в адвокатурі, я мав ще дві пригоди, пов'язані з моєю національністю. Раз один з адвокатів, напідпитку, зовсім без національного контексту, сказав на мою адресу: "Той українець з чорним піднебінням". Ніхто його не підтримав, він мусив залишити працю в Яворі. А іншим разом я почув таку думку про себе: "Йди до того ск... сина українця, він виграє тобі справу". Це повторив мені клієнт.
Я ніколи до кінця не примирився з фактом ворожнечі між частиною українського і частиною польського народів. Мене, котрий жив, бавився, вчився й згодом працював у Казахстані серед поляків та українців, завжди після березня 1946 року мучила ця справа. 1948 року, в рамках уроків польської мови, ми в класі писали на задану тему: "Мрії мого життя". Викладачем польської мови був магістр Зигмунт Островський, людина висококультурна, чутливий педагог, про котрого згодом дізнався, що він, після звільнення з "офлагу", в Німеччині одружився з вивезеною на примусові роботи в Німеччину українкою. Отож тоді я менш-більш написав, що моєю мрією є зробити щось у напрямку зближення двох народів - польського й українського, бо, мовляв, "з одного сам походжу, а серед другого виріс". Я цим не сказав, що я українець, але думки мої сподобалися викладачеві, він від того часу присвячував мені більше уваги.
1956 року, вже працюючі в Яворі, я вирішив спробувати написати на Юридичному факультеті Вроцлавського університету докторську дисертацію на тему "Юридична ситуація національних меншостей в Польщі". Я написав відповідну заяву, відбув у цій справі розмову з проф. Мицєльським, котрий прихильно поставився до мого задуму. Але деканат не відповідав на заяву. Тоді я звернувся до мого доброго знайомого, доктора юридичних наук, прекрасного лінгвіста-поліглота, викладача латинської мови, Михайла Сташкова. Той, хоч людина висококультурна, але й схильна до безпосередньості, запропонував мені: "Вікторе, вибери собі іншу тему до дисертації, бо ця - "говном воняет". Це означало, що тема про юридичну ситуацію національних меншостей в тодішній Польщі - не бажана. Адже від самого постання Польської Народної Республіки майже офіційно проголошено, що Польща після II світової війни однонаціональна держава. Бажане тоді приймалося за дійсність. Всупереч фактам. А в тій дисертації я хотів порушити, зокрема, справу застосування до лемків та інших українців в Польщі засади колективної відповідальності, неконституційності переселення в адміністративному порядку українців на західні й північні землі Польщі.
Ще працюючи в прокуратурі, я 1957 року намагався організувати в Яворі гурток УСКТ - Українського суспільно-культурного товариства. Були розліплені по всьому місту й повіті повідомлення про час і місце зборів. Приїхали активісти УСКТ з Вроцлава. Приїхало чимало лемків, зокрема з села Помоцне. Я мав коротку промову, вибрали правління гуртка, вирішили домагатися організації пункту навчання української мови в селі Помоцне. Все відбулося офіційно, на зборах був присутній представник Відділу внутрішніх справ райвиконкому, був хтось з міліції. Я ж їх усіх і вони мене знали - містечко невелике, а я був прокурором. Та й на цому і закінчилося. Правління гуртка не діяло, не знайшовся серед українців учитель української мови, але, внаслідку розмови з ксьондзом Здіславом Звєжинським з села Помоцне, якого мати була українкою, той принагідно відправляв богослужіння для лемків по-українські.
Один з моїх синів, провчившись три роки в українському ліцеї в Легніци, останній клас навчався в ліцеї в Яворі. В місцевому клубі культури організували рецитаторський конкурс. Мій син читав вірша Тараса Шевченка "Полякам". Про це дізнався вчитель, класний керівник у синовому класі. На найближчому уроці він прочитав "лекцію", яку можна було назвати : "Не смійте пропагувати українську культуру, бо українці, це злочинці, різуни, бандити". Внаслідку цього я написав скаргу до директора ліцею, відбув з ним розмову на тему: не можна ототожнювати бандерівців зо всім українським народом. Про цей випадок я поінформував теж районний відділ освіти.
І ще я мав справу, пов'язану з цим сином. Він склав екзамен у Медичну академію у Вроцлаві, проте не був прийнятий, бо походив з інтелігентської родини, а преференції були встановлені для дітей робітників і селян. У зв'язку з цим, як було заведено в той час, ми з дружиною звернулися зі скаргою до воєвідського комітету партії в Легніци, а навіть поїхали туди на розмову. Нам, однак, відмовлено у підтримці, посилаючись на те, що ми на неї не заслуговуємо, бо... ми посилали сина до українського ліцею! Ну, зрозуміла річ, ми на таке становище, висловлене інструктором воєвідського комітету партії Іреною Сєнкевич, написали скаргу, проте відповіді на неї не одержали.
1977 і 1979 року я відвідав Канаду, після чого я вирішив емігрувати з Польщі. У зв'язку з цим я написав до Воєвідського відділення міліції заяву, яку у скороченні тут процитовую:
Заява
Нижче підписаний, Віктор Поліщук, адвокат, зам. .., у зв'язку з поданням на виїзд у Канаду на постійне там життя, заявляю:
В основах мого рішення лежать причини національної природи. Зокрема обставина, що
