Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

І хочу сказати щось дуже важливе: східні регіони України надзвичайно активно реагують на запропоновану мною тематику. Я це бачу з моніторингу продажів книжок. А це - аргумент, може, сильніший за будь-який інший. Тому я не втомлюся розказувати про всіх нас - рідних в усіх куточках України - доти, поки Бог даватиме мені Слово.

Апатія, яскраво виражений соціальний анабіоз і моральна втома, що з початком 2010 року охопила навіть тих людей, від яких цього годі було сподіватися (культурних діячів, політиків, свідомих громадян), не може стати підставою чи виправданням для людей твердої віри, які знають, що поступ життя можна лише загальмувати, але неможливо спинити. Як не можна спинити стрілу підсніжника з-під снігу, цвірінькання з гнізда вилупленого горобця і людського голосу нормального громадянина, який хоче жити по-людськи, знаючи, що так живе більшість світу, а також знаючи, що громадянин має всі підстави для такого життя.

Будь-яку штучну дамбу прориває повенева вода, яка завжди має силу більшу, ніж рукотворна дамба, в яку під час будівництва не були закладені всі призначені для цього компоненти. Я в це вірю. Бо це правда. Іноді правда торжествує в найбільш несподіваний момент.

Не вірите?!

А хто вірив, що моя німа солодка Даруся зуміє заговорити?! Я й сама сумнівалася. А ось прийшов Іван Цвичок - і дамбу мовчання прорвало. І аж тоді стало зрозуміло, що солодка Даруся, хоч і німа - але розумна. І дії її - розумніші від дій деяких фіксовано розумних. Чи не диво, що німі люди подеколи здатні на дії відважніші, ніж ті, що багато говорять?! Ми ще станемо учасниками такого дива. І німі. І говорящі.

15 липня - 15 серпня 2010 р.

Київ - Єрусалим - Київ

1949 рік. У моєму селі на Буковині організовували колгосп. Дуже просто - в сільраді військові пропонувала вибір: "Отут записуються до Сибіру, а тут до колгоспу Дивіться, Власію, куди краще: у вас шестеро живих дітей (це до мого діда - М. М.)". Можна не розказувати, що вибрали Матіоси. А до колгоспу "добровільно" забрали телицю, віз (я бачила увесь той список в архіві).

Із тих пір мій дід і бабця по матері - Власій і Гафія Матіоси - вважалися фундаторами місцевого колгоспу імені Кірова. Їхню двадцятирічну доньку також Гафію, записали першою комсомолкою села і першою дояркою створеного колгоспу. Ферма розташовувалася в горах. Поки дійдеш: за кожною смерекою могла чатувати смерть. Бо хто ж буде любити ТИХ, хто забрав корови, вівці, землю? І хто буде любити ЦИХ - що доять тепер ті корови, косять сіно на привласненій силою землі, рубають ліс?

Через кілька місяців комсомолку Гафію Матіос через обмову відомого родині чоловіка заберуть на МҐБ, затискуватимуть дверима пальці, тикатимуть голками під нігті і сміятимуться з мокрого одягу, залитого грудним молоком: Гафія годувала грудьми піврічну доньку, яка тепер мала шанс залишитися без матері. Причина "душевного" прийому в райцентрі була простою: що бачила, що знає, що чула, поки ходила на ферму? А чому не бачила, не чула, не знає? Он у сусідній камері батько, мовляє, уже все розказав.

Власія Матіоса, фундатора колгоспу, а тепер - бригадира колгоспної будівельної бригади, тиждень допитували про те ж: що знає, що бачив? Он і донька в сусідній камері про все призналася... Власій добре знав роботу сокирою. Але ж хто буде любити стукіт його сокири, коли сокира б'є по тім'ю ТИХ, на чиєму ґрунті він тепер будує колгосп? І хто буде любити ТИХ, хто дав йому в руки сокиру?

...1952 рік. На весь десятий клас - єдиний хлопець: Михайло Матіос (син Власія та Гафїі). У селі оголосили набір на Донбас у фабрично-заводські училища. Михайло самовільно втік у Вижницю, де зібралися новобранці.

Батько ще застав ешелон. Але забрати додому 17-річного сина не зміг - документи вже були оформлені. Іншого способу вирватися із безпаспортного українського села в середині XX століття - не існувало.

...Якоїсь ночі в середині п'ятдесятих у вікно Матіосів постукали. Господиня запитала: "Хто там?"

- "Це я, мамо... Михайло. Приїхав з Донбасу". Голос ніби Михайловий. Та хто знає. Удень стукають одні. Вночі - частенько ті самі, але вже в інших одежах. І треба бути не менш винахідливим, ніж над прірвою. "Мамо пустіть, це я, Михайло, ваш син," - просив голос "Посвіти сірником лице..." - заплакала мама, не довіряючи нічному гостеві. І лиш опісля відчинила двері. За той випадок сумління мучило бабцю до смерті: „Який час був, дитино! Сина в хату не пускала!"

...Дядько Михайло, 1935 року народження, з тих пір, як утік на Донбас, «доброї» юшки за життя спробував немало, але в село не повернувся. З Донбасу забрали в армію. Служив у війську в Москві. У Москві й залишився. Був у армійському ансамблі пісні і танцю солістом, дотепер має голос, що як заспіває "Ой, ви очі волошкові..." - на другий кінець села чути. Та не склалася сольна кар'єра: захворів на легені. А далі - шоферував у "Совтрансавто", Європу уздовж-упоперек об'їздив. Одного з колишніх радянських послів возив за кордоном. Отакий ось надійний гуцул.

...Теперішня московська діаспора громадян Росії Матіосів - дуже велика. Але дядькова дружина, автохтонна московка тьотя Зіна, приїжджаючи на Буковину, дотепер згадує бабусину мамалигу. Пам'ятаю, бабуся вивертала кулешу на дерев'яний круг, Зіна мочала її у мед - то так і нас усіх навчила смакувати не гуцульський наїдок. Звідтоді Розтоки знають смак нової страви - кулеші з медом.

У 70-і роки, пам'ятаю, в московській програмі "Время" був гарний сюжет про дядька Михайла. А наступного дня з районного КҐБ до бабці з дідом приїхали "допитливі" хлопці. Що за диво: всесоюзний телевізор хвалив, а ми під боком не поінформовані?!

А коли я в студентській анкеті написала, що один з моїх дядьків працює