Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський
Свідоцтва видавали всім. Безпаспортних тягли до комендатури, садовили на гауптвахту і годували свининою. На третій день правовірний, як миленький, їв "шашку" з перловкою і... — нечуване та небачене в цих місцях — уперше в житті мив підлогу. Коли я скажу, що на політмасових заняттях вони вивчали текст присяги і перші шість статей статуту внутрішньої служби, ви мені взагалі не повірите. Не дивно, що казахи завжди жваво цікавилися, чи не привезли родичі його паспорт і ясак.
Потрібно зрозуміти, що яса — е не хабар, а ритуал з поплескуванням по плечах і потискуванням рук. Що вищий начальник, то більший ясак. Улюблені хани накладали такі податки, що, траплялося, залишалися без підданих — надто ретельно ті старалися виконати завищені вимоги і просто вимирали від голоду. Отаких би платників податків нашим податківцям!
Мистецтву спілкування зі східними людьми мене навчив підполковник Абельгазин Карин Абельгазинович — начальник штабу полку, згодом військовий радник президента Назарбаєва. Ганяв він мене немилосердно, та ще під'юджував:
— Можеш говорити "блад неруский", але до ранку щоб усе було зроблено.
Зараз би мені потрапити в те оточення, я б їм показав суверенітет: обклав би такою даниною — "манати" несли б торбами.
Мене боялися. На Сході не існує такого поняття як повага. На Сході взагалі немає нічого гарного: довбанута країна, довбануті люди... Мешкати в піску, народитися і померти на кошмі, ви б таке змогли?
"Той" — так у народі називають тотальну об'ідаловку. Та призначається вона виключно для чоловіків — якщо пускати ще й баб, продуктів на всіх не вистачить. Горілку п'ють піалами, нажираються, що свині. Взагалі, п'яний казах — це щось!
Казахська кухня мене не приваблювала: бішбармак, м'ясо із вовною, порізане трикутниками тісто, заправлене цибулею, і все це зварене в казані сумнівної чистоти. Мене завжди неприємно дивувало ставлення росіян до східної кухні — вони від неї були у захваті. Навіть після того, як їх поперли зі Сходу, для них все ще залишалися солодкими всі ці пилави.
Єдине, що я споживав сміливо і залюбки, так це баурсаки — просте тісто, смажене в киплячому вершковому маслі. Можна їсти скільки завгодно і не гидувати. Мені їх доставляли загорнутими у хустку.
Уявіть собі: натовп лежить, жере м'ясо з блюда, запиває араком. Найкращий ритуал, коли дістають голову барана й починають її ділити. Поважному гостю дадуть око. Перш ніж заковтнути його, прапорщик Козятинський випиває піалу горілки (майже пляшку), потім запиває око ще двома піалами горілки. Аби не виблювати. Відригувати горілкою — недозволена розкіш, тому прапорщик валиться як сніп. Коли прокидається, залишаються лише маслаки. Прапорщик сильно шкодує, що проспав увесь "той".
Культурна програма зазвичай складалася з козлодрання. В тридцяті роки радянська влада було заборонила цей захід, але потім він якось сам по собі відродився. Як правило, вершники тягають освіжованого, випотрошеного барана, переможець одержує його в нагороду і варить разом з пилюкою і кінським потом. Просто вимити будь-що в пустелі проблема, та й в голову це нікому не приходить.
Найважливіший чинник у діяльності колоніальної адміністраці — икористання казахів на певних посадах. Навіть мої звірства блідли у порівнянні з поведінкою начальника гарнізонної гауптвахти прапорщика Жанабаєва Жакпека Комбаровича, або просто — Жори. Він служив у Чехословаччині, де зіпсував зір.
— Там навкруги самі дерева, — озповідав він у каптерці. Прапорщик був з роду чингісидів, чим дуже пишався. Коли ми їхали машиною, він лупцював казахів камчою та прикрикував: "Чави їх, чорних", маючи на увазі казахів-простолюдинів — "чорну кістку". Його старший син, до речі дуже вродливий, одружився на росіянці — дочці полковника. Дітей у нього було чоловік вісім. Пам'ятаю, як один з них, він тоді вчився у класі шостому-сьомому, переносив з машини до квартири непідйомні ящики з тушонкою, поки "ата" пив чай. Не надірвався тільки з жадібності.
Роль товмача заслуговує на окрему розмову. Словниковий запас кочівника надто обмежений. Літературна мова існує хіба що в містах. Казахська вимова також дуже проста, і вивчити її за три місяці не забирає багато зусиль. Але горе тому адміністратору, якому прийде в голову така химера — засміють. Казахами завжди правили іновірці. Хівинці розмовляли узбецькою, хорезмійці та бухарц — аджицькою, каракиргиз — уйгурською. Чокан Валіханов, хоча і володів багатьма мовами, розмовляв російською. Його приклад наслідувало і радянське байство, що навчало своїх дітей у Кизил-Ординському педінституті імені Гоголя на факультеті, де готували вчителів російської мови та літератури.
Там же за ясак-спирт навчалися і підстаркуваті майори з середньою освітою, які чомусь віддавали перевагу факультету історії. Відвідувати інститут не вимагалось — просто треба було доставляти ясак двічі на рік.
Кизил-Орда раніше йменувалася форт Перовський. Від часів підкорення Туркестану збереглася і система місцевих фортифікацій. "Не будуйте більше фортець — будуйте залізниці", — навчав Мольтке. Залізничну колію по рівній як стіл пустелі прокладено серпантином 1905 року. Будували англійці, які одержували гроші за кожну прокладену версту.
На великих станціях — Казалинськ, Джусали, Кизил-Орда — стояли козачі роз'їзди, які залишили по собі потомство казахів "урала" — білих вузькооких блондинів. Особливо це вражає в жіночій зовнішності.
Станції складалися з каменю. Їхні стіни були під два метри завтовшки з бійницями для стріляння з гвинтівок. Збереглися навіть клепані водопровідні башти. Більшість роз'їздів зараз переведено на автоматику, і там не знайдеш людей.
Якось у листопаді мене висадили на роз'їзді Дермен-Тюбе ловити дезертира. Там понаставили товарняків. Ходити й шукати його у мене не було жодного бажання. Станційну будову казахи використовували як кошару для овець. Ясна річ, підлога по коліно була усипана кизяками. Прожив я там кілька діб, спав на блохастій кошмі, що смерділа, як сконалий вокзальний бомж. Зрештою спромігся розпалити піч. Велику, з царськими орлами на чавунних дверцятах. Перед цим, у боротьбі з нудьгою, хотів виламати собі на пам'ять оті дверцята. Уявляєте: її не топили з 1917 року! Я підпалив папір, потім кізяк, наламав гілок карагача. Аж ось загуло в трубі. Звідкілясь позбирався народ — думали, пожежа. Аксакали зачаровано цокали язиками і гучно втягували повітря носом, Їм було дивно, навіщо випускати тепло у залізну бочку. Нарешті один з них, із медаллю за місто Будапешт на чапані, промовив: "Я таке у війну бачив".
Казахів взагалі ми дивували безліччю речей: тим, що спимо на простирадлах, відганяємо від рота мух рукою. Казахи, наприклад, здувають
