Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

— Облиш, — дівчина зняла з плеча його руку. — В тебе сьогодні на диво веселий настрій.

— У нього завжди всі кози в золоті. — На білих мармурових сходах з'явився Дайн-Рябчук.

— А от і господар. Вітаю вас, сер, — Хорст кумедно вклонився.

Недоречне штукарство Торнау збентежило хазяїна. Він зиркнув на Керка. Усмішка, що блукала на обличчі шефа, трохи заспокоїла його.

— Прошу пробачення, містер Керк, вас до телефону.

Керк вибачився і пішов за Дайном на другий поверх.

— Стефане, — кинув їм навздогін Хорст, — що накажете робити нам? Стояти тут біля дверей замість швейцара?

— Ти поводишся непристойно, — смикнула його за рукав тітка.

— Сабіно, запрошуй молодь до бенкетного залу. Ми зараз повернемось.

— Він зовсім розгубився, твій Рябчук, — посміхнувся Хорст. — А хто ж зустрічатиме бургомістра пана Штюпнагеля?

— Ти зухвалий, Хорсті. Навіщо ставиш його в незручне становище? — роздратовано промовила Сабіна. — Ти повинен розуміти, містер Керк…

— Шеф «Сі-Ай-Сі» і намісник бога на землі. Шановна тітонько, я все це розумію. О, чи не закохалися ви часом самі у містера Керка?

— Боже, що ти кажеш, Хорсті. Він зовсім п'яний.

— Помиляєтесь, тітонько. Лише наполовину. Ви дбаєте про себе, про своє забезпечене і безтурботне життя, — похвально. Це навіть романтично. Жебрак; з яким вас обвінчали силою, повертається з Америки. Він прагнув піднестись до вас і досягнув свого. Він багатий, можновладний, купує для своєї чарівної жіночки чудовий замок «Сен-Готард», і серце її, розбите на друзки коханням, котиться до його ніг. Блиск! Феєрична комедія. А що ви знаєте про нього? Може, те, що в Солоніках він тримав будинок розпусти? Чи, може, те, як в Афінах він продавав у німецькі борделі голодних грецьких дівчаток?

— Замовкни, Хорсті! — крикнула Ютта, затуляючи йому рота. Він стиснув її пальці в своїй руці.

— Ех, Ютті, жаль мені тебе, сестричко. Кинули тебе у це скаламучене юнррівське болото і ждуть, на чию вудку спіймаєшся, чийого гачка ковтнеш.

— Не треба, Хорсті. Я прошу тебе, не треба…

В цю мить біля готелю зупинився лімузин, з якого виліз бургомістр.

— Зустрічайте гостя, — Хорст глянув на Сабіну. Вона стояла бліда мов стіна. Затиснута в кулані хусточка ледь помітно тремтіла.

— Тітонько, повий бургомістр любить, коли жінки всміхаються. Ходімо, Ютті, я проведу тебе до бенкетного залу. Я радий, що можу всміхатися, плакати, вити, коли мені самому того забажається. — Він узяв дівчину під лікоть і прочинив двері до залу. — Ех, Ютт, ніколи в житті я б не прийшов сюди, коли б не одна делікатна справа, яку я маю вирішити з доктором Штюпнагелем.

— Що то за сирами? — Ютта все ще не могла заспокоїтись.

— Скажу відверто, не знаю. Стефан подзвонив мені ще на тому тижні, а вчора розшукав у «Стахусі», але так нічого до пуття і не сказав. А по очах бачу — щось серйозне.

Вони пішли через зал, пробираючись між столиками, застеленими білосніжними скатертями, немов між крижинами у повінь. Кімната, яку Дайн-Рябчук назвав бенкетним залом, була велика і світла. Високі вікна виходили на засклену терасу, за якою починався літній ресторан. Там, під зеленим шатром платана, серед заквітчаних декоративних кущів, стояв накритий стіл.

— Ти знаєш, Ютт, я весь час відчуваю якусь вину перед тобою.

— Це від горілки, вона робить тебе добрим.

— Не завжди. Буває, нап'юсь, і ніби який біс під боки штурхає. Злість така — зубами рвав би…

— І чого ти п'єш, Хорсті? Всі твої нещастя давно позаду. В тебе є гроші, у Гізели…

— Не згадуй про неї.

— Ти не любиш її?

— Не знаю. Мабуть, ні. Але інколи мені так її жаль, кричати хочеться…

— І ти живеш з нею тільки тому, що жалієш?

— Ютт, давай домовимось. Не треба про це. Сядь. — Вона опустилася в крісло. — Я давно збирався розповісти тобі про одну зустріч. Але все не наважувався. Я винен перед тобою. Розумієш, я випадково зустрівся в Берліні з Манфредом.

— Ти щось знаєш про нього? Чому ж досі не сказав?

— Я боягуз, сестричко. Жалюгідний боягуз. Манфред вивів нас з оточення. Ми йшли залитим водою метро. І тут… — Хорст замовк. Йому було важко сказати правду.

До залу зайшли Дайн і його гості.

— Пане бургомістр, рекомендую: моя дочка Ютта.

— Дуже приємне, міс…

Доктор Штюпнагель вклонився дівчині.

— Мій племінник фон Торнау.

Хорст вирішив, що Стефан отим «фон» набиває йому ціну. Однак невдовзі пересвідчився, що приставка «фон» грала у розмові з бургомістром значно вагомішу роль.

— Радий познайомитись, ми тільки-но говорили про вас.

Дайн-Рябчук узяв дочку під руку і звернувся до Шульце.

— Геро, ти ще не бачив, який чудовий платан росте в моєму літньому ресторані.

Коли вони виходили із залу, Хорст несподівано зустрівся очима з високим кучерявим брюнетом. Якусь мить Торнау не міг згадати, де бачив це обличчя. Але згодом перед очима попливли гірські вершини, так ніби Хорст раптом опинився біля туристяка на березі Траупзее. «Так, це він. Росіянин із туристяка». Думки Хорста перервав бургомістр.

— Сядьмо, пане Торнау. Наша розмова буде суто діловою, — Штюпнагель вмостився в крісло, вийняв сигарети. — Пригощайтесь.

— Дякую.

Хорст перевів погляд на Керка. Шеф «Сі-Ай-Сі» сідав за стіл третім, однак з розмову, здавалося, не мав наміру втручатися. Бургомістр сказав, розпливаючись в усмішці:

— Йдеться про ваше прохання, з котрим ви