Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський
І Ютта боялася заглянути в нього, як тоді в очі Хорста.
Вулиця котилася вниз, уздовж залізничного насипу аж до мосту, під яким вирувала магістральна Розенгеймштрасе. Машини, автобуси, тягачі снували по ній без упину.
Ліворуч на Графіндерплаці здіймалися вгору тонкі білокорі берізки. Дві з них, мов сестри, стояли обнявшись на розі невеличкого скверу. Сонце ще золотило їм зелені коси, а вітер рвав на них прозорий одяг, гнув до землі, обгортаючи курявою. Хмара підсунулась ближче, облягала небо, ніби спивала з нього прозору блакить.
Ютта вирішила почекати у сквері — може, надійде хто з Тегартів. Звідси було видно їхній будиночок. «Ну що ж, коли дощ застане мене тут, принаймні буде причина, чого зайшла…»
Дощ підбирався поволі. Великі краплини впали на асфальт, збиваючи хмарки пилу, а відтак вітер покотив вулицею шматки пожовклих газет, закрутив ними, приніс від залізниці ядучі пахощі спаленого коксу. Дрібний дощик сипонув зненацька. Зчорніла бруківка, запахло перегрітим асфальтом. Дощ набирав сили. Дівчина вже хотіла вибігти з-під беріз — до будинку Тегартів кроків сто п'ятдесят. Але в цю мить із саду через паркан майнула якась довга тінь. Це був Рекс — собака Тегартів. Він біг щосили, прищуливши вуха і витягнувши хвіст.
— Рекс, — гукнула Ютта.
Але він не зупинився, промчав повз неї. Дівчина стежила за ним, аж поки собака не плигнув на груди якомусь чоловікові, що йшов від зупинки автобуса, непевно мацаючи землю костуром.
— Манфред… — прошепотіла Ютта, але зрушити з місця їй було несила. Стояла, мов закам'яніла від жаху. Серце взялося кривавицею, защеміло нестерпним болем. «Ось вона, твоя біда! Ось воно, твоє щастя! Іди до нього, обнімай, цілуй, притискай до грудей! Чого ж ти стоїш? Чи. може, не любила? Не присягалася?»
— Ні, це не він, не може того бути, — шепотіли губи, а серце стогнало, молотом било у мозок: «Він! Він! Він!» Неначе чужими очима бачила, як пестить сліпий пса, як голубить його.
— Боже! За що?.. — вирвалося відчайдушне, глухе із самого серця. Затулила руками обличчя. І знову той голос в розбитому серці «Чого ти стоїш? Боїшся? Ти кохала іншого, не сліпого каліку? Але ж то тільки обличчя, очі, а душа?» — «Ні, це не він», — сама собі наказувала у те вірити. Розвела пальці, крадькома, злодійкувато глянула крізь них.
Сліпий нагнувся, зачепив костуром за ошийник пса, і той повів його вулицею. Вони підходили все ближче. Рекс старанно обминав калюжі, раз у раз озираючись, ніби теж не хотів вірити, що це скалічене, перетяте огидними шрамами лице з чорними страшними окулярами належить його хазяїнові.
Ні, не таким чекала його Ютта, не такою уявляла собі зустріч з коханим. Її Манфред залишився там, на східцях солдатського ешелону, який помчав його в піч. А цей? Дівчині бракувало мужності зустрітися з ним, і в той же час вона не могла зрушити з місця, щоб тікати, бігти геть звідси, куди завгодно, аби тільки не бачити його спотвореного обличчя. Знову затулила очі. Чекала в якомусь дикому нелюдському напруженні. Ждала грому, блискавки, щоб розбив, спопелив те страшне видіння, а їх не було. Хмара сіяла дощем, шурхотіла краплями по листю, сичала зміїно, безсило довбаючи брук. Дівчина слухала дощ, але не відчувала його мокрих дотиків. Кроки наближалися. Вже чутно, як радісно і водночас болісно скавучить Рекс. Вони проходили майже поруч. Здавалося, простягни вона руку — і пальці її торкнуться тих синіх, червоних, зеленкувато-білих шрамів обпаленого, посіченого осколками обличчя. Ютта здригнулась від думки, що те колись може статися. Коли почула його шумне дихання, гаряча хвиля каяття прокотилася в грудях. Дівчина простягнула руки і, як їй здалося, крикнула:
— Манфреде!
Він почув той здавлений шепіт. Зупинився. Повернув до неї обличчя.
— Хто тут? — Голос був знайомий, до болю знайомий і рідний.
Шалений страх пройняв Ютту до кісток, наелектризував кожну клітинку. Відступила за берези, принишкла, затамувавши подих.
— Почулося, — сказав Манфред до свого поводиря. — Ну, Рексі, веди далі.
Кроки віддалялися, гасли, ніби танули в шумі дощу. Стукнула хвіртка, а згодом дзвінкий дитячий голос, мов ножем, полоснув серце дівчини радісним криком:
— Манфред! Тату! Марто! Він повернувся!
Ютта кинулася тікати крізь густий пронизливий дощ. В її серці вмирали слова: «Ютті, кохана Ютті, я повернусь…»
РОЗДІЛ VI
ПРИВИДИ СТАРОГО ТУРИСТЯКА
Дощ мокрими страпатими язиками лиже вітрове скло. «Двірники» не встигають протирати його резиновими швабрами, і тому все, що біжить назустріч, розпливається, втрачає форму. Бокові вікна зашторені. Придорожні вогні пролітають за ними, спалахуючи тьмяним блиском, немов умираючі зорі. Федір Крайніченко і Геро фон Шульце сидять позаду. Машину веде Патріція. Поруч з нею солодко хропе Хорст Торнау.
Пат не любить дощу — він навіває сум, а сум завжди викликає в неї приступи незрозумілого непоборного жаху. Скільки пам'ятає себе, вона жила під його невблаганним мечем. Поїздка в гори — чудовий відпочинок для її стомлених нервів. Після кількох місяців, проведених на віллі Керка, вона так стомилася, що часом втрачала над собою контроль. А все цей неотеса. Їй не вперше доводиться опікати чоловіків, які так чи інакше стають «друзями» Керка. За свої тридцять два роки життя Пат знала багатьох мужчин. Всі вони попадали до неї на гачок, а згодом вона викидала їх з серця без муки і болю. Вона ніколи не жалкувала за тим, що минуло. І тільки цього росіянина так і не пощастило прибрати до рук. Майже три місяці разом, і жодного ласкавого слова, жодного
