Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

— Ти тут, а я тебе шукаю, — Ютта збігла до нього по східцях. — Ось тобі продуктові картки, талон на форму і черевики, а це — аусвайс. Тепер ти справжній діпіст.

— Що?

— Діпіст — це англійське слово — переміщена особа. Ну, ходімо. Я покажу тобі кімнату і койку.

— Спасибі, важко зітхаючи, промовив Андрій. — Скажи по честі, ти не знаєш, як звідси додому дістатись?

— Не знаю, — щиро призналась Ютта. — Кажуть, має бути репатріація, а коли — хто його знає. Ніби якусь радянську місію чекають.

— Коли? — стрепенувся Андрій.

— Я тим не цікавилась. Ходімо, в мене часу обмаль.

Вони вийшли через двір. Від каплиці санітари тягли попід руки мертвого одесита. Дівчина злякано вчепилася Андрієві в лікоть.

— Що це?

— Штрикнули ножем, і кінець. «Нет счастья на земле» — прочитав Андрій витатуйований на руці мерця напис.

— Як не хтось тебе, то сам себе, а все в черепочку смерть, — промовив якийсь чоловік і, згорбившись, пішов геть.

Вони зупинились біля гранітного двоповерхового будинку з табличкою «Блок № 1».

— Які тут, буйні чи тихі? — запитав Андрій.

— Не знаю. Ходімо мерщій.

Темний коридор привів їх до великої кімнати. Тут пахло тютюном і новими солдатськими чобітьми. Черга діпістів в'юнилася по кімнаті, підповзаючи до стойки в протилежному кутку. Суха юнррівська міс кидала на руки діпістам бляшанки з беконом. Сива жінка в товстих окулярах на гострому носі вирізала талони з продуктових карток.

— Тут до вечора простоїш.

— Давай сюди свої талони, — Ютта рішуче підійшла до стойки. — Цього підпустіть позачергово, його невідкладно хоче бачити місіс Хемфорд.

Міс за стойкою заметушилася.

— Розмір черевиків, штанів, кашкета?

Хвилин за п'ять Андрій виходив з кімнати, несучи під пахвою форму, бекон, кілька пачок сигарет і ще якісь пакуночки.

Вони піднялися на другий поверх і зайшли до коменданта блоку. Той мовчки оглянув Андрія. Вийшов з-за стола, поманив за собою пальцем. Кругла, мов гумова куля, голова, похитуючись, попливла коридором.

— Заходь сюди, — штовхнув двері сусідньої кімнати.

Тихі перебори гітари огорнули Андрія сумом.

— Ось твоя койка. А оце правила поведінки і розпорядок дня табору. Вивчи назубок. Я перевірю, — комендант суворо глянув на хлопців і вийшов.

Їх було троє в кімнаті. Двоє сиділи на підвіконні, третій спав чи, може, так лежав на койці, одвернувшись до стіни. Кімната невелика, лише на чотири койки. Ті двоє, що сиділи на підвіконні, здавалось, не помічали присутності четвертого. Білявий хлопчина років двадцяти тихо перебирав струни гітари, його дружок щось наспівував без слів. Він охопив руками коліна, поклав на них голову і дивився кудись у пробиту сонячним промінням зелень парку. Тужлива мелодія якось одразу знайшла притулок в Андрієвому серці. Хлопець сів на свою койку, заслухався. «Повій, вітре, на Вкраїну…» Слова спливли в пам'яті, як застарілий біль. І ніби перекликаючись з його думками, долетіло од вікна: «… Де покинув карі очі. Повій, вітре, опівночі…» Рука білявого лягла на струни. Гітара замовкла.

— Тебе як звуть? — запитав білявий, запалюючи сигарету.

— Андрієм.

— А звідки прибув?

— Здалека.

— От що. У нас тут свої порядки. Кожен новенький, коли хоче жити з нами в дружбі, повинен сповідатися, як на духу, — сказав білявий, випускаючи тоненьку цівку диму.

— А звідки ти взяв, що мені потрібна ваша дружба, — огризнувся Андрій.

— Що ти з ним розмовляєш, Петре. Дай йому в писок і хай котиться, — обізвався, не повертаючи голови, другий.

— Слухай, я тобі по-доброму раджу. Забирай свої манатки і вертай до коменданта. Скажи йому чемненько. Мовляв, вони, тобто, ми, тобі не подобаємось. А не підеш добром, викинемо, як паршиве цуценя. Це місце зайняте! Зрозумів? — білявий рішуче спустив ноги з підвіконня.

Андрієві не дуже хотілося встрявати у сварку, однак зневага білявого гітариста зачепила його за живе. Він поволі підвівся з ліжка, зняв свою смугасту безкозирку, котру ще з Дахау беріг як сувенір, кинув її на койку і рішуче сказав:

— Я нікуди не піду.

Хлопчина на підвіконні повернув до нього голову.

Пильно глянув на новачка і раптом одним стрибком опинився перед Андрієм. В очах його палахкотіла лють.

— Слухай ти, шпана, — він схопив Андрія за груди. Гудзики на благенькому німецькому кітелі полетіли додолу. — Забирайся геть! У нас тут своїх фіскалів хватає.

Андрій не стримався, його кулак знизу вгору черкнув по підборіддю нападника. Задравши голову, той полетів на койку третього діпіста..

— Якого чорта завелися! Поспати не дасте, — третій діпіст сів на ліжку, протираючи заспані очі, і раптом вигукнув: — Андрій! Хлопці, Андрій!..

Микола Добривечір кинувся до нього, стис в обіймах.

— Ми тебе чекаємо, ось навіть місце для тебе. Чиї це тут бебехи?

— Мої, — заспокоїв його Андрій.

— Познайомся, Андрюхо, це Петро Савинов, а це Ігор Капара.

— Ми вже знайомі, — буркнув Ігор, потираючи щелепу.

— Вибач, — Андрій подав хлопцеві руку.

— Та ну вас усіх к чорту. Це я за тебе, Миколо, по морді виклопотав.

Хлопці розсміялися. Микола повів Андрія до вікна.

— Ну, розказуй, як жив-здоров?

— Краще ви мені скажіть, хлопці, що тут чутно? Чи скоро репатріація буде?

— Тут за такі слава ребра ламають, — додав Савинов.

— Хто? — здивувався Андрій.

— Є тут і власівці, і бандерівці,