Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

— Так… — ледве спромігся вимовити Хорст. Він нічого не розумів. Магістрат, прохання, землі, американське інтендантство… Щось бургомістр плутає.

Але доктор Штюпнагель упевнено вів далі:

— Я розумію, звичайно, що ваше право незаперечне. Свої родові землі ви можете здати в оренду кому завгодно, та щоб підтвердити силу купчої, ми повинні спочатку пересвідчитися, що немає інших претендентів на спадщину.

Тепер Хорст уже починав дещо розуміти. Він раптом згадав про документ, що його Дайн підібрав у розбитому берлінському кабінеті генерала Вальтера фон Торнау. Хорст глянув на Стефана, що саме підходив до них.

— Здається, в гостях не годиться говорити хазяїнові неприємні слова, однак скажу…

— Раджу вам помовчати, — Керк нахилився до попільниці. — Ви повинні дякувати Стенлі, що він в свій час подбав про ваші інтереси. Запевняю вас, гер Штюпнагель, фон Торнау єдиний нащадок мого давнього друга генерала фон Торнау.

Хорст відчув, що тут пахне неабиякими баришами, коли сам Керк зацікавлений швидше владнати цю справу.

— І все-таки ми повинні перевірити. Тільки після цього можна буде надати справі цілковитої законності, — промовив бургомістр.

— Ну що ж, думаю, це влаштує наше інтенданство.

— А чому ж ви не поцікавитесь, пане Керк, чи влаштує це другу сторону? — промовив Хорст.

— Ну, юначе, кого не влаштовує сто тисяч доларів орендної плати на рік.

— Мене!

Густі фарбовані брови Керка злетіли вгору.

— Двісті тисяч і ні цента менше.

— Думаю, що інтендантство на це не погодиться.

— Тоді я завтра ж заберу з магістрату документи.

— Це ваше право, — бургомістр сховав очі за блискучими скельцями окулярів.

Хорст помітив хитру посмішку, що на мить скривила тонкі губи доктора Штюпнагеля.

— На жаль, я не уповноважений з вами торгуватися, — Керк рішуче підвівся з крісла і пішов до дверей.

Дайн нахилився до Хорста і зашепотів на вухо:

— Що ти наробив, божевільний. Тепер не матимеш і копійки, — він поспішив слідом за Керком.

Штюпнагель підвівся і чекав, поки встане Хорст, хоч міг обійти стіл з другого боку. Хорст помітив на його обличчі якийсь задоволено-змовницький вираз. Він встав і, відсунувши ногою крісло, пропустив бургомістра вперед.

— Дадуть. Двісті п'ятдесят дадуть. Земля їм потрібна для танкодрому, — тихо сказав Штюпнагель.

— Але ж можуть забрати і даром, — відповів Хорст.

— Пробували. На цих землях жителі робітничих околиць розбили городи. Тиждень тому вони камінням вигнали звідти землемірів інтендантства окупаційних військ.

Гості вийшли з дверей і потрапили під зелений тент платана. Могутні розлогі віти заповнили весь простір над головою, закрили густою кроною небо. Плющ густо заплів стіни. Вкриті квітами кущі обступили стіл. Над ним спалахували, пробиваючись крізь листя, сонячні промені, зелене мерехтливе сяйво падало на майстерно виконаний метрдотелем натюрморт із страв, посуду і пляшок.

— Шановні гості, прошу до столу, — голос у Сабіни грудний, глибокий, схожий на голубине туркотання. Статура і жести царствені.

Хорст дивився на неї і не міг стримати посмішки: «Боже, ніколи не думав, що моя тітка може бути такою самозакоханою гускою».

— Хорсті, я сяду з тобою, — Ютта вхопилась за лікоть брата.

— Зробіть ласку… Але знайте, ви накликаєте на мене гнів самого Геверніца.

— А ти його боїшся? — вони сіли край столу, ближче до виходу.

— Ненавиджу! — Ютта затулила йому рота.

— Прикуси язика, а то ще почує, — порадила тихо.

— Ех, Ютт, коли вже сам містер Керк на мене чортом дивиться…

— Що, теж через мене?

— А ти самовпевнена, сестричко. Поглянь, якими очима позирає на свого сусіда ота чорнява міс.

— А хто він такий?

— Росіянин. Військовополонений, мабуть, офіцер…

— Що?!

— Не дивуйся, Ютт. За цим столом зібрався на диво цікавий букет. Он бачиш того сухого породистого діда? Лідер українських націоналістів у Мюнхені пан Кислицький. Поруч із ним доктор Штюпнагель — лідер баварської католицької партії Центру, тепер її іменують християнсько-демократичною спілкою. Далі лідер американської розвідки містер Керк — бізнесмен і політичний бос. Він утримує всіх, платить доларами. В його руках життя і смерть кожного з нас без винятку.

— Перебільшуєш.

— Ні. Буде час, сама зрозумієш.

— А росіянин?

— Його намагаються піймати на гак.

Ніби підтверджуючи ті Хорстові слова, блиснуло мертве сяйво бліца і клацнув затвор фотоапарата. Це Геро Шульце, причаївшись за стовбуром платана, несподівано сфотографував усіх, хто сидів за столом.

— Для сімейного альбома. Подарунок фрау Сабіні про урочистий день відкриття «Сен-Готарду», — лукаво посміхаючись, він підійшов до хазяйки і поцілував їй руку.

— О, дякую, сер. Ви дуже уважні до нас, — хазяйку розпирала гордість.

— Геро, будь ласка, мене. — Патріція зненацька пригорнулася до Крайніченка, що сидів поруч, і обвила його шию руками.

«Екзакта» Шульце клацнула раніше, ніж Крайніченко встиг отямитись. Бліц різонув йому серце, мов гострий ніж. Тепер він розумів, навіщо його привезли на цей «званий» обід. «Ще один «документ» сфабрикували. Даремно, шановне панство. Нічого у вас не вийде». Він зціпив зуби і досить різко зняв із своїх плечей руки Патріції. Вона вимушено розсміялася. Однак той сміх не розвіяв ніяковості і напруження, що панували за столом.

Ютта крадькома приглядалася до росіянина. Цей кучерявий брюнет був несхожий на інших. Цивільний костюм трохи тис