Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський
До кімнати увійшла молода, струнка жінка, одягнена у форму американської військової поліції. Андрій глянув на неї і остовпів. До столу підходила та сама міс, яка влаштувала йому зустріч з Крайніченком. І тижня не минуло, як він бачився з нею в замку Торнау. Звихрились думки, кров припливла до голови хвилею. «Невже знає? Могла підслухати розмову з Федором? Коли так, то ось вона, остання картина драми!» Бачив, як Патриція взяла зі столу аркуші з текстами актів, уважно слухаючи, що їй каже майор, і киваючи на знак згоди головою. Потім глянула на затриманих і раптом здивовано підняла брови. Подивившись на папір, прочитала:
— Лис…
— Я… Я Лис… — проковтнув клубок у горлі Шпинь.
— Підійди сюди.
Грицько довго не міг зрозуміти, чого від нього хочуть.
— Усі п'ять пальців умочи в подушечку з фарбою і ось тут у квадратах простав відбитки. Зрозумів?
Процедура тривала недовго. Після Шпиня відбитки на акті залишив Мара. Нарешті настала черга Андрія. Він уже трохи заспокоївся. Підійшов, умочив пучки пальців у фарбу, притиснув до паперу.
— Не так, — усміхаючись, сказала Патриція і взяла його руку в свою. Притискаючи кожен палець до паперу, легенько повертала ним з боку на бік. Довгий, пофарбований у колір крові пазурець накривав його нігті. «Отак вона й Крайніченка тримає в пазурах. — Непрохана думка з'явилась і зникла, але відчуття тривоги загострилося. — Та ні, не могла вона чути, про що ми говорили. Двері бібліотеки були зачинені, а балкон над прірвою, і стіна глуха, без жодного вікна, як і ця кімната». І знову Андрій почув легенький потиск руки.
— Іди.
Він відійшов до гурту.
— Чи є ще які запитання? — звертаючись до комісії, спитала Патриція. Майор сказав їй щось англійською мовою. Вона кокетливо всміхнулася і, повернувшись до затриманих, промовила:
— Ви вільні!
— Як вільні? — запитав сотник. З того, що сталося, він один не розумів нічого. Пат поглянула на нього, як на глухого.
— Комісія вас більше не затримує…
Майор підвівся з крісла. Звертаючись до колег, голосно промовив:
— Дякую за службу, панове! Доки готуватимуть акти для підпису, прошу в сусідню кімнату на келих вина…
Один по одному пани комісари рушили до сусідньої кімнати.
— Хай вам щастить, Андре! — сказала з порога Патриція і зачинила за собою двері. Однак її усмішка ще довго лишалася з Андрієм.
— Ти звідки її знаєш? — запитав Шпинь.
— А тобі яке діло?
Грицько хотів щось сказати, проте змовчав. Увійшов Ромер.
— Забирайте кожен своє, — промовив так, ніби нічого не сталося.
— Що це все означає? — запитав Андрій.
Офіцер звів на нього очі під товстими скельцями й поглянув так, неначе розглядав у збільшуване скло якусь комаху.
В цей час до них підійшов чорнявий пан з брунатним лицем, що сидів до того на лаві в кутку. Голос його прозвучав тихо, але так, що будь-які заперечення виключались:
— Боївку я беру під свою руку. Чи, може, хто не згоден з рішенням Центрального проводу? — Під важким поглядом нового провідника всі опустили очі. — Звуть мене Буй-Туром… Про все інше матимемо час побалакати в дорозі… Я лечу з вами. До світанку нам треба дістатись Карпат.
Патриція повернулась перед світанком. Крайніченка застала в номері вже одягненого.
— Тедді, любий, ти снідав?
— Ні… Чекав на тебе…
— Як це зворушливо… — Вона ніжно пригорнулась до його грудей. — Я бачила його…
— Кого? — спитав Федір, ледве стримуючи хвилювання.
— Ну, того хлопчика, Андре… — Вона виразно показала рукою на схід. — Він уже там… Я тільки-но з Регенсбурга. Їздила на експертизу. Заходжу до кімнати, а він стоїть, дивиться на мене великими очима й не дихає…
У Федора трохи відлягло від серця. Виявляється, Патриція бачила Андрія, а йому здалося, що вона говорить про… Віктора Гайсвінклера. Але ні, вона не могла з ним зустрітися. Віктор подзвонив, що приїде електричкою на Остбангоф, а Пат їздила машиною…
— Поясни, будь ласка, без емоцій, де ти його бачила?
— Я ж кажу, в Регенсбурзі… Там наш військовий аеродром, їх прокрутили на «вертушці».
— На чому?
— Ну от, зразу видно, що ти не розвідник. «Вертушка» — це перевірка тих, кого готують для роботи в радянському тилу. Вони сідають у літак, через певний час над ними з'являється винищувач з червоними зірками на крилах і пропонує сідати на аеродром. Потім з'являються солдати у формі НКВС, і ті, хто надтріснуті, вмить розколюються… Зрозумів? Ти зблід, Тедді… Я зараз накапаю тобі валер'янки.
— Не треба, краще розкажи, як він там?
— Трохи незграбний, але тримався молодцем… Один там у них розкусив ампулу, а твій Андре… Я побажала йому щасливої дороги.
Хвилювання Федора наростало з кожною секундою. Віктор напевне вже чекає? Хоча ні, адже домовились зустрітись через годину. Минуло двадцять хвилин… Так невчасно приїхала Патриція… Як бути? Він відійшов до вікна, прочинив кватирку і сів під струмінь чистого прохолодного повітря. Кортіло розпитати про Андрія, проте зрозумів: підвищений інтерес викличе підозру. Патриція нібито робить усе щиро, але саме це й насторожує.
— У
