Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

За кілька хвилин повз вікна прошурхотіла машина. Крайніченко сів у крісло. Опустив голову на руки. У вухах стугоніла стривожена кров, била у скронях стонадцятьма молотами, і вже не було надії на те, що колись заспокоїться серце, відпочине мозок від настирливого рою думок. Ніколи не думам Федір Крайніченко, що так жорстоко поведеться з ним доли. Полон, концтабори, Дахау… П'ять років життя висіло на волосині, п'ять років нелюдських страждань, але ще ніколи не відчував він такого пекельного болю, як тепер, «Батьківщина. Київські кручі, сивий і вічно молодий Дніпро. Залізнична школа на Солом'янці. Галасливі хлопчаки, тихі дівчатка, я вчив вас любити рідну землю, водив на екскурсії в КПВРЗ. У цех, де колись працював Микола Островський. Ми разом співали «Наш паровоз летить вперед»… Ні, я не носив за пазухою камінь, я щиро вірив — його зупинка в комуні. Цьому вчив мене мій батько. І нехай ніхто не торкається його пам'яті брудними руками — він був комуністом. Сину мій, дорогий мій Павлику, чи скаже тобі хто правду про мене?» Щось гірке і пекуче підкотилось до горла, вп'ялося гострими пазурами в душу і рвало її на шматки, ятрило незгасимим вогнем розпуки.

Щось зашаруділо, дзенькнуло над самим вухом. Федір підвів голову. Біля стола схилилась Пат, наливаючи вино у високий бокал. Удавано ніякова усмішка блукала на її пухких рожевих губах, ніби вона і справді відчувала вину за те, що сталося. Простягла йому наповнений вином бокал.

— Випий, Тед. Не треба так вболівати. Все буде гаразд. — І знову ця чарівна, добре зіграна щирість.

«Хоче скористатися з біди і влізти в душу…»

— Не хвилюйся, більшовики тебе тут не дістануть. А життя в Штатах куди краще, як у Росії. Ти тільки грошей виторгуй більше. Таємниці коштують недешево, я знаю…

— Замовкни! — обірвав її Федір. — Що ти знаєш про Росію? «Біла безмовна пустеля». А там — новий світ, вільні, роботящі, чисті люди….

Крайніченко глянув зневажливо, одійшов до вікна. За муром шуміли осяяні низьким промінням тополі. Молоденьке листя шепотіло з вітром про сонце і волю, манило, кликало до себе.

Білий юнррівський джип вискочив з тунелю і побіг вулицею Берг-ам-Ляйма. Чистенькі, затишні котеджики юрмилися обабіч дороги, кокетливо затуляючись зеленими віялами садів.

Андрій Гаркуша заплющив очі, підставив обличчя сонцю і вітру. Три місяці каторги на каменоломні лишилися позаду. Тепер додому. «Гасконець уже, мабуть, під'їздить до Парижа. Щасливий…» — подумав про нього Андрій. Думки знову повернулись у своє звичне русло і котилися ним, як вода в гірському ручаї, то замулюючись болем, то ясніючи картинами минулого. Ті видіння гріли душу недовго. Андрій знав — кожне з них неодмінно проросте щемом, печаллю, тугою.

Сонце пробивало склеплені повіки. Вітер лоскотав обличчя, і хлопцеві вчувався тихий шепіт лугових трав. Ніби лежить Андрій на зеленому покосі, на повні груди вдихаючи пахуче повітря. А здалеку чути, як шурхає по соковитих стеблах коса. Андрієва рука спочиває на білім поручні джипа, а хлопцеві здається, що то вигемблюване мозолями кленове кісся студить прохолодою руку. Шелестять колеса джипа. Ні, то батько мантачить косу. Вона аж виспівує в його руках, шипить, вигинається під широкою мантачкою. Батько стоїть плечистий, кремезний. До грудей прилипла мокра сорочка, перевита білими нитками бабиного літа. Ось він нахилився, поклав до брусниці мантачку. Змахнув косою, поволеньки, крок за кроком повертає назад. Ш-шух, ш-шух, ш-шух-х…

Тінь падає на обличчя. Андрій розплющує очі. Над головою, затуляючи сонце, пропливає мармурова постать францисканського монаха з хрестом у руках. Висока колона гострим спичаком врізається в небо і відпливає назад, ніби падає в синє провалля блакиті. Андрій рвучко випростовується на сидінні.

— Тобі погано? — нахиляється до нього дівчина у формі співробітниці ЮНРРА. Очі в неї сині і чисті, як два клаптики неба. Вітер грайливо полоще золотаве волосся. Червона тірольська шапочка якимось чудом тримається на маківці.

— Ні, все гаразд, Гретхен, — одвертаючись, каже Андрій.

— Не хвилюйся, табір на Ляймі — не каменоломня. Годують, одягають, роботи ніхто не питає. Загорай, купайся. Кіно кожен день крутять…

— Як на курорті. Не табір, а рай земний, чи не так, Гретхен?

— Яка я тобі Гретхен. Мене звуть Юттою. Розумієш?

— А-га… Все розумію.

За рогом джип одразу врізався в натовп і загруз у ньому. Вулицю вздовж камінного муру аж до гранітної, завитої плющем арки клініки Герберта фон Глевіца запруджували люди. Більшість була в американській військовій формі без погонів і нашивок. Натовп вирував пристрастями Мамони.

«Честерфілд»! «Камел»! Духи паризькі! Сало! Сало! Шпиковина в два пальці! Нейлон! Бекон! Годинники швейцарські! Шоколад!»

Джип пливе серед гамору, немов душогубка на бистрині. Андрій вчепився за борт, дивиться на людей, охоплених чадом наживи, спекулятивним азартом, і не може зрозуміти: росіяни, поляки, німці, американці, італійці, серби, українці, негри — всі метушаться, кричать, торгуються, хапають за поли, б'ють по руках, лаються, скаженіють…

— Що це? — запитує він.

— Абіссінія, — відповідає Ютта. — «Чорний ринок». Тут можна купити все.

Андрій і сам бачить — якийсь довготелесий німець продає новенький парабелум і дві обойми патронів до нього.

— Триста п'ятдесят марок!

— За такі гроші можна гармату купити.

— Триста, і ні пфеніга менше!

Лисий пролаза в картатому піджачку вимахує прив'язаними до дрючка штаньми, немов хоругвою.

— Кому штани! Віддаю даром.

— Черрі-бренді! Черрі-бренді! — кричить скрипучим голосом розмальована фрау.

Прилизаний чоловічок в'юниться у натовпі, пробиваючись до джипа.

— Чи