Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

Я пройшов через чорний шерег бараків і повернув до будинку Форстера, де з веранди лилося світло. Там, зручно вмостившись у плетених кріслах, вибране місцеве товариство проводило час за безтурботною бесідою. Підійшовши до паркану біля будинку, я почув тихе пирхання. Я знав, що ніхто чужий не зможе ввести Ластівку до стайні, тому конюхам Форстера довелося залишити коня у дворі, прив’язавши до дерев’яної веранди. Перестрибнувши через огорожу, я непомітно проповз між стіною будинку й кущами, підкрався до коня й озирнувся: за два кроки від мене в гамаку лежав Гаррі, поруч з ним у кріслі розвалився Форстер. Не зводячи з них очей, я прив’язав мішок із пожитками до сідла і прислухався. Кінь не дав скинути з себе сідло, і якби я свиснув йому в ту мить, коли Форстер сів на нього верхи, він обов’язково скинув би з себе вершника й повернувся до мене.

— Мені здається, ти помиляєшся, дядьку. Те, що ти хочеш зробити, безглуздо, мало того, це — злочин…

— Ти збираєшся вчити мене рахувати? — перебив його Форстер. — Дивися: ціни на нафту впали так низько тільки тому, що її добувають забагато. А якщо хтось із нас протягом місяця спускатиме нафту в річку, ціни різко підвищаться, і ми зробимо, повір мені, дуже хороший бізнес. Члени нашого картелю вже все вирішили, залишається виконати його й зірвати куш. Я випущу нафту просто в річку, а за той час, поки ціни будуть рости, ми наробимо нових свердловин біля верхів’їв річки. Бочок у мене достатньо, і я зможу відправити на схід стільки нафти, що ми заробимо не одну тисячу доларів.

— Але це нечесно! А конкуренти? У їхніх руках багаті родовища, і вони негайно затоплять ринок нафтою. Ви розбудите сплячого ведмедя, впоратися з ним потім буде важко. Та й запасів, накопичених у Сполучених Штатах, вистачить надовго.

— Ти перебільшуєш, Гаррі, попит на нафту великий і стане ще більшим. Тобі важко зрозуміти, наскільки слушно я зараз говорю, бо ти ще надто молодий і часто помиляєшся.

— Ти так вважаєш, дядьку?

— Але хіба ж ти не визнав, що помилився щодо того вестмена, чи хто він там? Ніколи б не подумав, що тобі може подобатися таке товариство.

Навіть у блідому світлі свічок було видно, як спалахнув Гаррі. Помовчавши, він стримано відповів:

— Я виріс саме в такому середовищі, і ти це добре знаєш. Я сам жив у глушині, в лісах і преріях, і мені довелося б зневажити власного батька, якби я гордо відвернувся від «такого товариства» тільки тому, що там не заведено носити фраки й циліндри. Згоден, вигляд у них не найкращий, але серед них зустрічаються люди не до порівняння шляхетніші за багатьох джентльменів та промислових королів. І сьогодні я не помилився, я ж сказав, що мені тільки здалося спочатку, що він справжній вестмен. А між припущенням і твердженням є чимала різниця.

Форстер хотів відповісти, але не встиг вимовити ні слова. Пролунав страшний гуркіт, земля затремтіла під ногами. Я подивився убік і з жахом побачив, що у верхній частині долини, там, де робітники бурили свердловини, в небо піднявся величезний вогняний язик. Палахтюча нафта падала на землю й розтікалася навсібіч із неймовірною швидкістю. У ніс вдарив різкий запах смаленого. Мені вже доводилося спостерігати таке моторошне видовище, коли вогненна річка пожирає все на своєму шляху, а розпечене повітря спопеляє легені. Величезним стрибком я подолав відстань, що відділяла мене від веранди, і крикнув заціпенілим від страху людям:

— Гасіть лампи і свічки! Негайно! Зі свердловини вдарила нафта, а ви не заборонили розводити вогонь поблизу. З нафтою виходить газ, і він загорівся, тому гасіть свічки, інакше через хвилину спалахне вся долина.

Я кидався від одного канделябра до іншого, але свічок було так багато, що я однаково не встиг би їх усі погасити. А то ж і в інших будинках яскраво горіли вікна. На роздуми не залишалося часу.

— Люди, рятуйтеся, тікайте звідси! Треба чимдуж вибратися з долини! — кричав я.

Не думаючи більше ні про кого, я схопив Гаррі і стрибнув з ним у сідло. Хлопець не міг оцінити розміри небезпеки, бо не розумів, що відбувається, тож завзято брикався і звивався всім тілом, аби випручатися, але я тримав його міцно, і незабаром він втих. Ластівка мчала уздовж річки, її підганяли не так шпори, як інстинкт. Я сподівався повернути на стежку, якою ми спустилися в долину, але стіна вогню вже перегороджувала нам шлях. Тепер ми могли вийти звідси лише низом, але я вдень не зауважив там жодної стежки, а самі лише скелі, поміж якими зміїлася річка, насилу прокладаючи собі дорогу серед каміння, не залишаючи навіть вузької щілини.

— Чи є інший вихід із долини? — запитав я хлопця.

— Ні, — простогнав він у відповідь. — Пустіть мене. Мені не потрібна ваша допомога, я сам упораюся.

Він знову спробував висмикнутися, але я тільки міцніше стиснув його і вдивлявся у прямовисні скелі попереду, сподіваючись знайти шлях до порятунку. Марно. Раптом я відчув якийсь рух у себе на поясі і почув голос хлопця:

— Що ви збираєтеся зробити зі мною? Негайно відпустіть мене, інакше я вб’ю вас!

У його невеликій, ще напівдитячій руці блиснув мій ніж, який він примудрився вихопити з-за мого пояса. Наступної миті гостре, як бритва, лезо вперлося мені в живіт. Умовляти й переконувати хлопчика не було часу, одним рухом я перехопив руку Гаррі і стиснув її так, що хруснули кістки.

Небезпека наростала з кожною хвилиною. Вогняний потік досяг складів, з оглушливим гуркотом почали вибухати бочки з нафтою, перетворюючи все навколо в море вогню, що розливається з величезною швидкістю і захоплює всю долину. Повітря стало гарячим і задушливим, подих перехопило. Мені здавалося, що нас кинули в казан з окропом, в легені з кожним подихом встромлялися тисячі голок. Голова йшла