Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

Службовці залізничної компанії «Пасифік» — люди кмітливі і при доброму розумі, вони спочатку виконують те, що від них вимагають, і тільки потім ставлять запитання. Вогні погасли, а з віконця локомотива запитали:

— Якого біса ви нас зупинили, сер? Не бачу попереду жодної небезпеки!

— Темрява потрібна, бо попереду на вас чекає зграя червоношкірих, які хочуть пустити потяг під укіс.

— Що? Тисяча чортів! Якщо це правда, то кращого хлопця, ніж ви, я не знаю у всій цій клятій країні! — вигукнув машиніст і зістрибнув на землю. Він потиснув мені руку так міцно, що я ледь не скрикнув від болю.

Нас обступили пасажири.

— Що трапилося? Чому ми стоїмо? Хто ви такі? — сипалися з усіх боків запитання.

Я коротко розповів їм, що попереду на них чекає засідка.

— Чудово! — басом промовив машиніст. — Ми, щоправда, запізнимося й не прибудемо за розкладом, але зате провчимо як слід червоношкірих негідників. Нас не так уже й багато, але всі сміливі, і зі зграєю впораємося. Скільки там тих червоношкірих?

— Тридцять індіанців понка.

— Чудово! Ми з ними впораємося миттю. — він переможно роззирнувся і раптом побачив Віннету. — Боже мій, та це ж червоношкірий!

І машиніст, намагаючись на ходу дістати револьвер, кинувся до Віннету, який гордо стояв неподалік.

— Зупиніться! Це мій друг, який охоче познайомиться зі сміливими вершниками вогняного коня.

— Це вже інша річ! Покличте його сюди. Як його звати?

— Віннету.

— Віннету? — вигукнув хтось із натовпу, і якийсь чоловік, розштовхуючи всіх, протиснувся вперед. — Віннету, великий вождь апачів, тут?

Перед нами постав високий кремезний чоловік, одягнений, на відміну від інших, не як джентльмен і не в форму залізничного службовця, а в мисливський костюм. У темряві я не зміг розгледіти його обличчя. Він став перед вождем і запитав радісним голосом:

— Віннету впізнає свого друга? — радісно спитав чоловік.

— Уфф! — відповів вождь із такою ж радістю в голосі. — Хіба Віннету може забути Вогняну Руку, найкращого з мисливців у прерії? Я багато місяців не бачив мого брата, але не забув його.

— Я тобі вірю, друже, бо почуваю те саме, — відповів вестмен.

— Вогняна Рука? Невже? Неймовірно! — посипалися з усіх боків вигуки, і люди підступали з майже побожним захопленням до вестмена, про хоробрість якого ходило стільки неймовірних легенд у прерії.

— Вогняна Рука? — вигукнув машиніст. — Чому ж, сідаючи в поїзд, ви не назвали нам свого імені? Ми б улаштували вас трохи краще, ніж тих, кого ми тільки з увічливості і за їхні гроші погодилися везти на Захід.

— Дуже вдячний, сер, але я цілком задоволений своїм місцем. Час подумати, що робити з індіанцями в засідці.

Всі відразу ж зібралися довкола нього, ніби мали певність, що його план буде кращим за всякий інший. Я ще раз детально розповів про те, що бачив.

— Отже, ви — друг Віннету? — запитав Вогняна Рука, уважно вислухавши мене. — Я важко сходжуся з людьми, але той, кого поважає Віннету, може завжди покладатися й на мене. Ось вам моя рука.

— Він мій брат, — пояснив Віннету. — Ми пили кров братерства.

— То це ви… — вимовив Вогняна Рука, підходячи до мене впритул, щоб краще розгледіти мене, — той самий…

— Так, він і є Вбивча Рука, чий кулак валить з ніг кого завгодно, — закінчив за нього Віннету.

— Вбивча Рука! Він теж тут! — почулися навколо вигуки.

— Ви — Вбивча Рука? — втупився у мене машиніст. — Віннету, Вогняна Рука і Вбивча Рука зібралися тут. Троє найзнаменитіших воїнів Заходу! Троє непереможних! Червоношкірим грабіжникам не втекти від розплати. Наказуйте, джентльмени, ми чітко виконуватимемо все, що ви скажете.

— От і чудово, — сказав Вогняна Рука. — Там усього тридцять негідників. Нас досить, щоб перестріляти їх без зайвих церемоній.

— Провчити їх слід, сер, але навіщо ж убивати? — заперечив я. — Це ж люди.

— Вони поводяться, як дикі звірі, — відповів він. — Я чув, що ви, навіть коли вам завдають удару в спину, намагаєтеся виправдати ворога. Однак я з іншого тіста. Якби вам довелося пережити те, що пережив я, ви б не знали жалю до негідників. На чолі зграї стоїть Парранох, зрадник і вбивця, а у мене з ним свої криваві рахунки.

— Хуґ! Ти сказав правду, — підтвердив зазвичай не надто категоричний Віннету. Мабуть, він мав свої причини, попри мої докази, вимагати такого суворого покарання.

— Шкодувати їх не можна, тут маєте рацію, — втрутився машиніст. — Що ж ми зробимо?

— Вам доведеться залишитися в поїзді, — сказав Вогняна Рука, — бо якщо вас поранять, нíкому буде вести поїзд, але всі інші джентльмени можуть і повинні долучитися до битви, щоб показати негідникам, де раки зимують, і назавжди відучити їх грабувати поїзди. Ми підкрадемося до них у темряві й накинемося ззаду. Головне — зробити все несподівано, щоб вони не встигли навіть взятися за зброю. Як тільки ми покінчимо з ними, подамо знак вогнем, і поїзд під’їде, а самі тим часом розберемо завали каміння на рейках. Хто йде з нами, джентльмени?

— Я! Я! Я! — мало не хором відгукнулися чоловіки. Ніхто не хотів втратити виняткову нагоду битися з індіанцями, щоб потім мати змогу розповісти про свої подвиги друзям і знайомим.

— Тоді — до зброї. Вперед! У нас мало часу. Якщо ми затримаємося, Парранох може запідозрити щось, адже індіанці знають, коли має прибути потяг.

Ми з Віннету стали на чолі загону й повели його в потрібному напрямку. У прерії панувала глибока тиша, тож ми намагалися її не порушувати. Не