Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

Хлопчик із подивом глянув на мене.

— Від Віннету? Та це ж найвідоміший індіанець на всій території між Сонорою та округом Колумбія[68]. Дивлячись на вас, не скажеш, що ви знайомі з такими людьми.

— Чому?

— Я подумав, що ви геодезист. Правда, і серед них бувають сміливі й спритні люди, але щоб наважитися іти до індіанців, цього не достатньо. Судячи з вашого револьвера і вишуканого ножа на поясі, а також з того, як сидите на коні, ви не трапер.

— Я й не приховую, що виїжджаю на полювання тільки у вихідний. А зброя в мене дійсно непогана. Її змайстрували на головній вулиці в Сент-Луїсі. Там, якщо маєте гроші, можна купити гарну рушницю або пістолет.

— Ну, те, чи хороша у вас зброя, можна перевірити тільки на ділі. А що скажете про цей пістолет?

Хлопчик нахилився і вихопив з кобури на сідлі щось старе й іржаве. Придивившись, я зрозумів, що з цієї залізяки колись дійсно стріляли, але тепер покластися на неї міг би тільки божевільний.

— Безумовно, річ антикварна. Він дістався вам від прадіда? Але хороший стрілець і сьогодні може влучити з нього в ціль. Мені випадало бачити індіанців, які чудово стріляли навіть із крем’яних рушниць.

— А вони змогли б зробити ось так?

Він пришпорив коня, від’їхав від мене на десяток кроків і вистрілив. Куля свиснула біля мого вуха, і я, приголомшений несподіванкою, побачив, як падає на землю жовта квітка, якою я прикрасив свого потертого капелюха. Зухвалий хлопчик, мабуть, влаштував мені іспит, щоб скласти собі думку про дивного незнайомця, який приїхав із прерії.

— Влучити у квітку з відстані десяти кроків зможе багато хто, — відповів я, стримуючи роздратування. — Але ви повинні пам’ятати, що під шапкою в людини голова, і, перш ніж використовувати її як мішень, слід було запитати дозволу власника. Якщо ж не позбудетеся звички хвалитися своєю влучністю і стріляти в незнайомців, одного чудового дня вам доведеться гірко покаятися.

— Чому ж? — пролунав голос за моєю спиною. Супутник хлопчика, який сидів на масивному коні, відстав від нас під час перегонів і тільки зараз під’їхав ближче. — Голова волоцюги, який тиняється по прерії, варта не більше, ніж жменька пороху, потрібна для одного пострілу. Не кажучи вже про шапку на цій голові.

Я зиркнув на нього: худий, із довгою тонкою шиєю, на обличчі застиг злий вираз. Я вирішив не сваритися з ним у присутності хлопця, тому знову пропустив повз вуха його нахабну репліку. Проте хлопчик неправильно витлумачив моє мовчання, і на його обличчі промайнула зневажлива гримаса, мабуть, він вирішив, що я не наважився дати відсіч співрозмовнику.

Зустріч із дорослим та дитиною у прерії здалася мені дивною, і якби я прочитав про це в романі, я б запідозрив автора в нещирості і бажанні напустити романтичного туману. Проте все сталося саме так, як я описую. Імовірно, десь поблизу було велике поселення білих, і войовничі племена індіанців давно не з’являлися в цих місцях, тому, як я собі пояснив, двоє блідолицих наважилися заглибитися в прерії. І все ж хлопчик залишався для мене загадкою. Відчувалося, що він знає звичаї Дикого Заходу, що він не бавиться у вестмена, а дійсно виріс у незвичайних умовах, з дитинства увібрав дух і закони прерії, а також усі потрібні для виживання тут навички. Тож не дивно, що я стежив за ним зі щирим зацікавленням.

Він скакав на пів кінського корпуса попереду мене, і призахідне сонце освітлювало його постать золотистими променями. Смагляве обличчя з м’якими й округлими рисами випромінювало волю та енергію, а в кожному його русі вгадувалися самостійність і впевненість у собі, хоча на вигляд йому можна було дати не більше ніж шістнадцять років. Я зацікавлено позирав на нього, згадуючи прочитані в юності оповідання та повісті про мужність і силу духу жителів Дикого Заходу. У тій літературі, яка не має нічого спільного з реальністю, навіть діти здавалися титанами стійкості й безстрашно виступали назустріч небезпеці. І все ж я був переконаний, що самовпевненість юнака пов’язана не лише з його характером, а й з туго набитим гаманцем, інакше він не питав би мене з такою зверхністю, за скільки я готовий продати свого коня.

Раптом він натягнув повіддя, щоб я порівнявся з ним, і запитав:

— Ви прямуєте до Нью-Венанґо, сер?

— Так.

— І звичайно ж, ви подорожували по прерії?

— Хіба по мені не видно?

— Але ви не вестмен.

— Ви настільки проникливі, що можете все зрозуміти про людину за її зовнішністю?

— Ви німець.

— Ви хочете сказати, що я з таким сильним акцентом говорю англійською?

— Не те щоб сильним. Але можна зрозуміти, звідки ви, — у його голосі зазвучала поблажливість. — Якщо ви не проти, можемо перейти на рідну мову!

— Як, ви — мій земляк?

— Мій батько — німець, але народився я тут. Моя мати була індіанка.

То от чому він має такі своєрідні риси обличчя і смаглявий відтінок шкіри! Його мати померла, але батько мав би ще жити. Тепер я почував до хлопчика щось більше, ніж просто зацікавленість.

— Подивіться туди! — перервав він мої роздуми, піднімаючи вгору руку. — Бачите дим, який наче піднімається з-під землі?

Ми нарешті дісталися до яру, в якому розташоване знамените місто Нью-Венанґо і який я марно шукав увесь день!

— Чи знаєте ви Емері Форстера, нафтового короля тутешнього нафтового