Підняти вітрила! - Раду Тудоран

Під тридцять років Джім, послухавши шерифа, який, втім, був дуже прихильний до нього, вирішив «змитися» й пошукати безпечніше заняття. Так він і почав торгувати спиртним та хутром.

Мартін Стрікленд — у дитинстві його звали Кларк, а прізвище, як і в батька, було Норман — дуже мало знав про це. Дядечко Джім, хоч і став осідлою людиною, і далі зникав іноді на місяці з домівки, а повернувшись, шукав заняття переважно ночами, бо зазвичай удень він спав у Горішній кімнаті, замкнувши двері й зачинивши віконниці.

А коли господаря так подовгу не було, то хто міг займатися лавкою, як не дружина? Тому вона й віддала немовля на догляд сусідці, яка колись, при живому чоловікові, доглядала худобу, а дітей — ніколи.

Ця молоденька удовиця мала сама досить клопотів, через те не дуже дбала про чужу дитину. А бувши жінкою метикованою, відразу збагнула, що дитина гарна тоді, коли спить. І отож, готуючи їжу для немовляти, вона доливала в молоко віскі, і малюк справді, посмоктавши цієї суміші, заплющував оченята й спав мертво з ранку до обіду, а просипався тільки для того, щоб посмоктати соску.

Минули роки, немовля стало підлітком, далі дорослим чоловіком, який одного разу ледь не вбив свого таточка, утік на північ, потім повернувся на береги Макензі й зайнявся кіньми (спадковість!), бродив по землі, принаймні вздовж, якщо не вшир, від Аляски до Кейптауна, але з віскі не розлучався і, окрім віскі, не визнавав більше ніякої рідини.

16 вересня, в день урагану, як уже сказано, була задуха. Корабель наближався до екватора. Крім того, гарячий і сухий арматан так розпік стіни каюти, що вони аж горіли. Неважко уявити, як почував себе Мартін Стрікленд, загнаний під розпечену екваторіальним сонцем палубу, згадавши, що ілюмінатор та двері каюти були задраєні.

У свідомості людини існують дві антиподні концепції добра і зла, вони складають основу древніх релігій, філософій, вони ж таки створюють основи маленької щоденної філософії кожного з нас.

Для Мартіна Стрікленда добро — віскі, а зло — вода. Він не знав смаку цієї невинної рідини, зате знав, що зло — тільки вода.

Отож, ковтнувши якоїсь рідини, гадаючи, що то віскі, він схопився за живіт і почав звиватися в конвульсіях:

— Вода! Вода! Мене отруїли!

«Сперанца» вже прийняла на правий борт удар урагану й неслася по хвилях на зюйд-вест. Антон Лупан тримав стерно руками, плечима, грудьми, злившись з ним воєдино, і миттєво зважував силу кожного валу.

— Трохи змиє з нас пісок! — крикнув хтось — хтось із тих згорблених тіней, що стояли під щоглою.

Мартін Стрікленд вискочив на палубу, горлаючи: — Вода! Вода! Прокляття!

— Що сталося, пане? — крикнув Антон Лупан, борючись із валом, який рвонув стерно, намагаючись висмикнути його з рук.

— Вода! — застогнав пасажир, захлинаючись.

— Вода? Де? — стурбовано спитав капітан. — Герасіме! Піди вниз і подивись, що там таке! Постав людей відкачувати воду, й знайдіть тріщину. Давайте швидше, не можна гаяти ні хвилини.

Стерновий спустився в каюту, але дуже здивувався, коли, засвітивши сірника, не побачив ніде води.

А Мартін Стрікленд тим часом метався по палубі, нетямлячись від люті. Його не лякала неймовірна хитавиця, зате вода, що намочила його до рубця, довела до божевілля.

— Я не хочу води на борту!

Люди навіть не чули його вигуків, а ті, хто чув, не надавали їм значення і займалися своїм. Нічого не зрозумів навіть Ісмаїл, хоч саме він і мав би про щось здогадатися.

Мартін Стрікленд ступив ще кілька кроків і перечепився через бочку з водою, прикріплену до палуби біля парапету.

— Вода! — закричав він, ніби наткнувся на прокаженого, і почав розлючено гатити ногою в чіп, аж поки той вискочив і з бочки потоком шугнула вода. Мартін Стрікленд потягнувся назад і наткнувся поглядом на ще одну бочку. — Усю воду за борт! — гаркнув він і заходився бити в чіп.

У стогонах урагану ніхто не звернув уваги на його крики, а він тим часом повідкривав усі чотири бочки.

— Нема там ніякої води, пане! — повідомив Герасім, вийшовши з каюти й нахилившись до вуха капітана.

— А чому той божевільний так перелякано горлає?

— Мабуть, щось приверзлося. Та хіба це дивно, коли осушив стільки пляшок?

А барометр уже впав до межі, і, якби було куди, він падав би й далі. Зараз ніхто не міг сказати — рухається «Сперанца» чи стоїть на місці. Ураган напустився на вітрила, вітрила вигинали щогли, щогли тремтіли, натягуючи ванти, а ванти гули дивними пекельними акордами, примушуючи двигтіти палубу.

Антон питав сам себе, скільки ще витримають щогли і скільки протримаються люди. Він чув, як тріщать щогли, бачив людей на палубі, але не міг достоту усвідомити, чи вони живі, чи то їхні тіні, що прийшли замість зниклого екіпажу. Він сам опинився в якомусь дивному стані — був ніби в теперішньому часі і плавав у минулому, між хвиль спогадів, іноді похмурнів, іноді усміхався.

Бортовий хронометр показував північ, але для екіпажу це могла бути й шоста вечора, і друга або четверта ночі. Порив вітру буравом угвинтився в велике вітрило й розірвав його посередині, і перш ніж хтось устиг ослабити шкоти, вітрило розпанахалося згори вниз.

— Герасіме! — крикнув Антон. — Велике вітрило вниз!

Але раніше ніж пролунав цей наказ, екіпаж кинувся до фалів. Рея тріщала, готова поламатися й полетіти за борт.

Велике вітрило з лляного полотна мало сто тридцять квадратних метрів і сухе важило сто кілограмів. Можна собі уявити, що означає вирвати його з лап урагану, додавши до тої ваги ще кілограмів двадцять води, якої набралося полотно. Для цього досить згадати, як