Підняти вітрила! - Раду Тудоран

Якщо вітер віє довго, то на п'ятий-шостий день тріскаються шибки, розколюється дерево, починають руйнуватися стіни хат. Але найбільш страждає людське тіло: пересихає в роті, шкіра чахне, відмирає і за кілька днів починає лущитись і опадати, мов листочки на кукурудзяному качанові.

У тубільців єдиний захист від цієї напасті — вони безперервно намашуються жиром, а потім на нього клейким шаром прилипає пісок. Втім і сама назва вітру пов'язана з цією практикою — арматан походить від слова абберахман, тобто дихати, і від слова тан, що мовою тубільців означає жир.

Коли почався арматан, «Сперанца» була на південь від Канарських островів, точніше, згідно з записом у бортовому журналі, на 27°15′ північної широти і 14°33′ західної довготи, тобто миль за сорок від африканського берега. Тут вітер уже не був такий спекотний. Але все одно, коли настав вечір, палуба й щогли шхуни біліли, ніби вимащені вапном.

Разом із сутінками задуха зменшилась, та другого дня арматан знову показав свою силу. Екіпаж, який досі ночував на палубі, перебрався в каюту, щільно зачинивши двері й задраївши ілюмінатори, — це трохи допомогло уберегтися від піску, зате повітря стало геть задушливе. Кожен із них, поспавши годину-другу, прокидався, мокрий від поту. Вахтові — в дозорі й за стерном — відчували, що пісок непомітно проник за куртки, набився у волосся, у вуха, скрипів на зубах.

Ця мука тривала майже всю ніч, вранці теж було не легше.

Перед обідом задуха стала нестерпною. Люди ходили напівголі, виливали собі на голову відра води, а вона вмить випаровувалась, змащували тіло олією, на яку налипав пісок.

Стерновому боляче було дивитись на компас, що теж побілів, як і все довкола.

Океан, хоч і порізаний довгими хвилями, здавався мертвим: зникли і альбатроси, і літаючі риби, і касатки — взагалі все живе.

Люди безперервно пили воду, намагаючись утамувати спрагу, але вода лилася в горло, ніби в діряву торбу, вони не відчували її смаку й не могли напитися.

— Скільки це триватиме, пане? — питав то один, то другий хрипким голосом.

— День, два, — відповів капітан.

А втім, екіпаж не панікував і терпляче ждав закінчення цього випробування.

Третього дня під вечір, коли «Сперанца», пройшовши триста миль, перетнула північні тропіки, арматан ущух. Через півгодини почало сутеніти, повітря проясніло, стало видно зорі — такі лискучі, ніби їх натерли піском.

Наступного дня знову почав дихати з норд-осту жаданий пасат, і невдовзі спогад про арматан стерся, як стираються всі погані спомини у душах сильних людей. Життя на кораблі знову набуло звичного ритму, але хоч екіпаж і забув про арматан, пісок ще цілий тиждень скрипів у них на зубах. Ісмаїл, якого від певного часу переповнювали добрі наміри, зібрав його повну банку.

— Що ти з ним робитимеш, Ісмаїле? — спитав здивовано Герасім.

— Чистити каструлі, робити гарний блиск!

12 вересня «Сперанца» залишила по лівому борту острів Сан-Антоніо, найзахідніший із групи островів Зеленого Мису, і звідси вже по-справжньому почався перехід через Атлантику. До Пернамбуко вони мали пройти по прямій лінії понад тисячу триста миль, а це означало цілі тижні навігації поміж небом і водою. Полярна зірка опускалася дедалі нижче, знову пасат почав вагатися, нагадуючи мореходам, що вони наближаються до екватора, де їх, звісна річ, чекали нові випроби.

І в один із таких днів сталася розв'язка справи, затіяної Ісмаїлом.

16 вересня зграя касаток повернула за бразільським пароплавом, що йшов у Європу; цього ж дня зникли й літаючі риби, показавшись востаннє в сліпучому полудневому світлі. Досі вони літали, табунами, вихоплюючись із хвиль там, де ти їх не сподіваєшся, і від того поверхня океану здавалась затягнутою мантією з голубого оксамиту, поцяткованого іскристими блискітками всіх кольорів. Одна з таких зграй майже вся потрапила на палубу, і на обід екіпаж востаннє мав нагоду поласувати їхнім м'ясом, бо за останній час таке траплялося дуже часто.

Одразу після обіду пасат ущух.

«Сперанца» перебувала в точці з координатами 10°15′ північної широти, 20°40′ західної довготи, тобто їй залишалося пройти ще миль із шістсот до екватора. Звідси починалась тривожна зона безкінечних штилів, непостійних вітрів, злив, бур та ураганів, які виникають зненацька.

Капітан вдивлявся в горизонт, питаючи самого себе, котрий із цих феноменів звалиться на них, бо барометр, хоч і не дуже впевнено, падав з учорашнього дня, хитаючись між бурею та ураганом.

На розпеченій сонцем палубі в нерухомому повітрі починалася задуха. Екіпаж знову став похмурий, хоч кожен добре знав, що цей штиль один із найнезначніших.

Кок заніс три пляшки віскі в каюту Мартіна Стрікленда.

Капітан глянув на стрілку барометра, яка погрозливо стрибнула вниз, глянув на небо, що зненацька потемніло на норд-весті, і відчув полегшення: ураган!

Найрозумніше було б спустити вітрила, залишивши тільки мале штормове, і прийняти ураган з корми, бо найкращий захист від бурі — тікати разом з нею. Але це означало б відхилитися від дороги на десятки або й сотні миль, тобто втратити цілі дні. А «Сперанца» не могла собі такого дозволити, бо саме в цей час її сестра «Есперанса», знайшовши притулок у котрійсь із бухт північніше Магелланової протоки, закінчувала, мабуть, останні приготування перед дальшою дорогою.

Антон Лупан глянув по черзі на своїх людей. Окрім Герасіма й Ісмаїла, ніхто з них не знав, що таке ураган. Як вони, невипробувані, перенесуть його? А стрілка барометра вперто опускалася вниз, щохвилини поминаючи одну лінію на циферблаті.

Нарешті капітан підвів голову. Він вирішив почати боротьбу і йти вперед, приймаючи ураган на правий борт.

Люди збилися біля парапету і вдивлялися в