Підняти вітрила! - Раду Тудоран

У Марселі Мартін Стрікленд мав намір узяти з собою прислужника. Остерігаючись присутності ще однієї зайвої людини, про яку ніхто з них не знав нічогісінько, Антон порадив йому відмовитись, бо ж навіть він, капітан корабля, не відчуває потреби в прислужникові. Однак на наполягання пасажира він погодився, щоб один член екіпажу займався його особистими справами за окрему плату в десять фунтів стерлінгів за весь час подорожі. Сума справді чималенька, і оскільки з-поміж усіх Ісмаїл з його чотирма дружинами мав найбільшу потребу в грошах, він і порадив його Мартіну Стрікленду. Обидві сторони швидко домовились, і, може, про цю домову ніхто й не згадав би, якби не невдоволення Ісмаїла.

Антон розумів протест кока, все ж відверто мусив був визнати, що хоч Мартін Стрікленд — пасажир лінивий, але без претензій. Крім того, Ісмаїл ще кожен день приносив у кормову каюту певну кількість пляшок віскі.

Отож Антон Лупан тільки спантеличено знизав плечима:

— Ну що ж, Ісмаїле, повертай десять фунтів та й по всьому!..

— Звідки взяти? Десять фунтів мандрувати у Стамбул…

Якби міг, капітан відшкодував би власними грішми, але на той час у нього не було й мідяка, бо і свої особисті кошти, і кошти всього екіпажу він поклав у банк у Марселі.

— Тоді носити весь час?

— Так, Ісмаїле, носити!

І цього дня Ісмаїл зробив необдуманий вчинок.

Не стільки прагнучи випити, а радше помститися Мартіну Стрікленду, кок спустився в трюм, узяв пляшку віскі, сховав її в шаровари, подався на камбуз, відкоркував і почав потроху пити. Океан дрімав, а Ісмаїл, замість сп'яніти, відчував, що голова в нього світліша, ніж будь-коли, і збагнув, що його вчинок може мати дуже погані наслідки, бо ж усі знали і придуркуватість пасажира, і ту ревність, з якою він оберігав своє питво.

Отямившись, кок схопив металеву накривку, яка, на щастя, виявилась непошкоджена і її можна було припасувати на місце. Отже, якщо замість віскі Мартін Стрікленд знайде в пляшці воду, то Ісмаїл ні при чому.

Але тієї миті, коли кок відчув, що совість у нього мов кришталь і він приготувався підставити пляшку під кран з водою, якась нечиста сила почала щось нашіптувати йому на вухо.

Кок спершу витріщив очі, рука його завмерла біля крана. Наступної миті він захихотів, весело й жорстоко водночас.

І решту дня, займаючись своїми справами, він весь час хихотів, не думаючи ні про штиль, ні про арматан — гарячий вітер з піском з континенту, який мав налетіти невдовзі після обіду.

Другого дня вранці Ісмаїл, заховавши пляшку в шаровари й завбачливо прихопивши лійку, спустився в каюту Мартіна Стрікленда і, скориставшись тим, що той був п'яний, вилив у пляшку рідину з-під ліжка, хихочучи ще веселіше, бо зробив це під самісіньким носом у нещасного.

Після цього Ісмаїл повернувся до камбуза, закоркував пляшку як слід; тепер залишалося тільки віднести її й перемішати з іншими, щоб загубився найменший слід.

Треба сказати, все було зроблено так майстерно, що потім навіть кок не міг упізнати пляшки, а згодом, коли вона стоятиме в узголів'ї Мартіна Стрікленда, то вже й сам забуде про свою витівку.

Антон Лупан стурбовано дивився на похмурих людей. Він не боявся бунту на борту, але в нього краялось серце, коли бачив, якими землисто-сірими стали люди. Найгірше те, що й сам він почував себе пригніченим і не міг змусити до якогось діла. А це ж тільки початок! На екваторі такі дні мали тягнутися низкою!

На обрії виднілися дими багатьох пароплавів, але вигляд пароплава не заспокоює душу моряка, який стоїть стійма в заснулому океані, а ще дужче розлючує її.

Годині о другій по обіді на південному заході загриміло, та це нікого не схвилювало. Трохи згодом у тому ж таки напрямку нечітко завиднілися хмари. За годину вони почали проступати чіткіше, поволі здіймаючись, і тоді ніхто вже не сумнівався, що треба готуватися до бурі. Океан ожив, обличчя людей проясніли. Кілька блискавок шмагонули на горизонті. Капітан полегшено зітхнув: краще вже ураган, аніж штиль!

Океан почав хвилюватися. Та враз буря ніби зупинилась на місці, на мить запала могильна тиша. Люди побачили, як з протилежного боку швидко наближається білуватий туман, ніби охоплений полум'ям, що покривало весь обрій на північному сході.

— Арматан! — вигукнув мимохіть Антон, розлючено вдаривши кулаком по парапету.

Кок зацікавлено глипнув на нього, жартівливо підморгуючи:

— Пане, чому сердитись?

— Облиш, Ісмаїле, зараз сам побачиш!

Чорні хмари подалися назад, на південь, мов боялися зустрітися з тим дивним туманом. Тої миті, коли вітрила «Сперанци» почали тріпотіти, на палубі раптом війнуло гарячим вітром, сухим і задушливим, ніби десь відчинилася велетенська розпалена піч.

— Що це таке, пане? — спитав Герасім, охоплений принаймні подивом, якщо не острахом, хоч він ходив по багатьох морях і зазнав усіх можливих випроб.

— Це арматан, Герасіме! Бери стерно в руки, і якщо вже він нас захопив, то принаймні скористаємося з цього, бо уникнути його не вдасться.

Географи й мореходи рідко згадують про цей вітер, зате аборигени на заході Африки дуже добре знають його, палючий, мов вогонь. На щастя, арматан віє лише три-чотири рази на рік у період з липня по жовтень і щоразу залишає по собі спустошення. Температура його досягає сорока градусів, він настільки сухий, що через кілька днів висушує навіть сік у деревах. Він приносить із Сахари дрібний пісок пустелі у вигляді жовто-рудої хмари, крізь яку ледь-ледь пробивається слабеньке світло сонця. Вода миттю випаровується, залишаючи по собі лише сухе місце та сліпучий пісок.

Деякі мандрівники твердять, що після зустрічі з арматаном сторінки їхніх книжок, захованих глибоко в валізи, скручуються так, ніби вони лежали біля багаття.