Підняти вітрила! - Раду Тудоран

Поки що боротьба із спрагою здавалася грою.

Одразу по обіді, коли за вітром пропав і слід і океан задрімав, молочний при світі екваторіального сонця, кожен почав дивитися на бідончик жадливо.

— Гей, Ісмаїле, — сказав Хараламб, криво усміхаючись, — дивись, щоб я часом не застав тебе біля крана! Бо хоч воду й доручено тобі, це не означає, що ти можеш пити, скільки хочеш.

Кок почервонів. Хараламб не хотів його образити, він сказав просто так, жаліючи, що сам випив усю воду одразу, навіть не відчувши її смаку.

Час після. обіду минув досить легко, а коли настав вечір і небо охололо, люди здавалися жвавими й довірливими.

— Та гаразд, минеться й це. Я думав, буде важче.

Другого дня вони побачили смугу диму на норд-норд-ості.

— Пароплав! — закричав дозорець, ніби прокинувшись зі сну.

Усі кинулись до парапету. Антон схопив підзорну трубу.

— Так, пароплав! Якщо він нас помітить, ми врятовані! Можна сказати, що нам пощастило.

Через кілька годин, які минули в тривозі, на горизонті чітко, хоч і дуже далеко вирізьбився корпус корабля, що йшов курсом на зюйд-вест.

— Треба подати йому сигнал, — сказав капітан. — Бо інакше він нас не помітить і піде своєю дорогою.

Герасім узяв планку, прив'язав до неї жмут клоччя і вмочив у смолу, розчинену у нафті.

— Мігу, візьми оце, піднімись на клотик і запали.

За кілька хвилин юнга, тримаючись однією рукою за вершечок щогли, другою розмахував у повітрі палаючим смолоскипом, який густо й чорно димів. А люди на палубі стріляли залпами з рушниць. Капітан сподівався, що в океанській тиші постріли чутно до горизонту. І справді, чи то їх почули, чи побачили, за півгодини пароплав змінив курс і попрямував до «Сперанци».

— Іде! Тепер ми врятовані! — раділи люди. — Врятовані!

— Тепер я питиму воду відрами, — сказав Хараламб. — Гей, Ісмаїле, дай-но мені завдаток, бо мене мучить спрага.

— Не дати!. — передбачливо запротивився кок. — Поки не бачити бочка повна, не дати й краплі!

Рятівний корабель наближався повільно. Це було старе судно, колись трищоглове, на яке поставили машини. Замість середньої щогли височіла труба, звідки валував густий дим. У підзорну трубу на ньому видно було німецький прапор, але лише через дві години вони змогли прочитати назву — «Вотан», виписану білими літерами на носі. Трохи згодом, коли пароплав, молотячи воду лопатями, підійшов ближче, люди на палубі «Сперанци» побачили капітана, присадкуватого кремезного чоловіка. Він перехилився через парапет на юті з мегафоном.

— Хто ви такі? Що хочете?

Антон, за браком мегафона, приклав долоні до рота й закричав по-німецьки:

— Шхуна «Сперанца» з Суліни, Румунія. Ми втратили весь запас води. Ви можете дати нам бочку?

Капітан пароплава нахилився до переговорної труби, щось сказав, лопаті одразу ж почали крутитися повільніше, а кількома хвилинами пізніше обидва судна стояли борт біля борту посеред пустельного океану.

— Капітане, ідіть сюди! — гукнув з юта присадкуватий чоловік.

Матрос перекинув мотузяний трап через борт, і за хвилину Антон опинився на борту чорного від кіптяви «Вотана». Задимлене тут було все — щогли, зав'язані вітрила, стерно, люди. На вгодованому обличчі капітана піт стікав звивистими смужками, прокладаючи світлі доріжки на підборідді, а звідти на шию, під почорнілу куртку.

— Мене звати Петер Шмідт, — сказав капітан, подаючи Антонові руку. — Ви звідки йдете?

— З Гібралтара в Пернамбуко.

— І як же ви вирушили в довгу дорогу без води?

— У нас було тисяча шістсот літрів, але ми потрапили в ураган, і випадково були вибиті чопи в бочках.

— Дивний випадок!..

— Пане, — засміявся Антон Лупан, — видно, ви зазнали багато лиха, якщо такий підозріливий!

Капітан пароплава глянув на нього, потім сказав не дуже привітно:

— Гаразд, я дам вам двісті літрів, хоча…

Цієї миті двері каюти під ютом прочинились і на палубу вийшов якийсь заспаний велетень, витираючи долонею піт на шиї.

— Що таке, Петере? — спитав він. — Чому ми зупинилися?

— Та ось румунська шхуна, — догідливо відповів капітан. — Просять води.

Чоловік піднявся на ют і зупинився перед Антоном, не подавши руки й непривітно дивлячись на нього.

— Куди ви йдете? — спитав він, просвердлюючи його очима.

— Я вже сказав про це капітанові.

— Він тільки капітан, а хазяїн я!

Антон Лупан опанував себе:

— Оскільки доля екіпажу в небезпеці, я вимушений підкоритися вам, пане. Ми йдемо з Гібралтара в Пернамбуко, а звідти до Магелланової протоки.

Велетень докірливо глянув на свого капітана, ніби хотів сказати: «Бачив, Петере?», а вголос спитав, презирливо усміхаючись:

— По золото?

— Ні, пане, ми моряки.

— А що ж вам шукати на Вогняній Землі?

— Ми хочемо дослідити невідому землю між протокою Бігл і океаном…

— Бачиш, Петере! — кинув велетень капітанові. Потім обернувся до Антона: — І що ви хочете від нас? Води?.. Не дам!

— Я не можу вас присилувати, пане, але вимушений сказати, що в небезпеці життя семи людей.

Капітан пароплава стояв поряд, опустивши очі. Велетень ощирився, взявся в боки і, дивлячись на Антона примруженими очима, відповів тихо, крізь зуби:

— Тим краще! Здохніть усі тут! Буде менше на Вогняній Землі!

— Пане, прошу повірити мені! Ви йдете туди по золото, а ми шукаємо інше. Ми тільки хочемо дослідити