Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

Залишивши непритомного Олерта, я вибіг з намету, але моя допомога вже не знадобилася. Несподівано «гарячий» прийом збентежив розбійників, і вони бігали серед куренів, шукаючи схованки. Хтось із нападників пробував протистояти, але вже було ясно, на чиєму боці перемога. Більшість розбійників лежали на землі, деякі ще намагалися втекти, а їх переслідували переможці. Подекуди нападники ще намагалися битися з людьми Ульманна, але теж без надії на перемогу. Сам Ульманн стояв біля намету і стріляв туди, де бачив мішені. Я порадив йому відправити групу людей під проводом Гартона до коней нападників, щоб забрати коней собі, а заодно і знайти тих, кому вдалося втекти з долини. Ульманн послухався моєї поради.

Не минуло і трьох хвилин від першого пострілу, як усе завершилося. Я не буду описувати, яким був табір золотошукачів у той момент. Серце кожного християнина розривається, коли бачить людські страждання. І тут уже не має значення, на чиєму ти боці — переможців чи переможених.

Групі під проводом Гартона без перешкод вдалося заволодіти кіньми нападників. Робітники залишилися біля коней на ніч, а Гартон повернувся до табору. Він ще й не підозрював, ким був єдиний загиблий цієї ночі з нашого боку. А до того ж, через непорозуміння, ще й застрелений дружньою рукою. Я взяв його під руку і відвів убік, де ми могли поговорити без сторонніх.

Гартон ридав, як дитина, не соромлячись сліз. Він просив мене ще і ще розповідати про брата, якого дуже любив і якому давно пробачив усі його гріхи. Потім ми стали біля тіла Вірної Смерті й до ранку читали поминальні молитви.

Найче, останній спадковий вождь племені апачі-чірікауа. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.

Рано-вранці ми взяли сідло вестмена, усамітнилися в наметі й розпороли його по швах. Усередині лежав тонкий і непоказний гаманець, у якому ми знайшли цінні папери. Померлий залишив братові значну суму грошей на рахунках у банку, але, найголовніше, серед паперів ми виявили карту з планом родовища золота в Сонорі[65]. Тепер Фред Гартон знову став заможною людиною.

Які плани мав Ґібсон стосовно Вільяма Олерта, довідатися так і не вдалося. Навіть його сестра Феліса Перілльйо, до якої, імовірно, вони їхали, не знала про це нічого. При ньому були всі гроші, які він зняв із рахунків, ясна річ, окрім тих, які були витрачені на подорож.

Олерт був живий, але ніяк не міг отямитися після удару, тож мені довелося залишитися в таборі золотошукачів, щоб дочекатися, поки стан Олерта дозволить відвезти його до Чіуауа й передати в руки досвідченого лікаря. Мушу визнати, що я навіть був радий з цього, бо міг там відпочити від труднощів походу, а також побачити на власні очі життя копальні золота. Ми з почестями поховали тіло Вірної Смерті й поставили на його могилі великий, висічений із каменю хрест. Гартон звільнився з копальні Ульманна, щоб спершу відійти трохи від труднощів свого життя золотошукача в Чіуауа. Дружина Ульманна неймовірно втішилася приїздом родичів. Це подружжя — чудові люди, тож щастя їхнє було цілком заслужене. Коли Фред Гартон тепло попрощався з нами, то попросив мене супроводжувати його у пошуках родовища в Сонорі. Я не знав, що йому відповісти, і попросив дати мені час на роздуми до мого прибуття у Чіуауа. Віннету поїхав разом зі своїми воїнами додому. Вони отримали щедрі подарунки від Ульманна. Сем виїхав до Чіуауа разом із Гартоном. Доручення сеньйора Кортéсіо він виконав на славу, але я так і не знаю, чи повернувся він до свого господаря.

Через два місяці я нарешті доправив Олерта в Чіуауа та передав його в руки брата Беніто, монаха, якого вважали найкращим лікарем у північних провінціях Мексики. Як я і сподівався, йому вдалося повністю вилікувати Вільяма, як тіло його, так і психіку. Здавалося, що одним ударом приклада по голові вдалося вибити з хлопця манію стати геніальним і божевільним поетом. Він виявився веселим і цікавим юнаком, який дуже тужив за своїм батьком. Тим часом я сповістив батька, і той вирішив особисто приїхати по сина. Я попросив його привезти також папери від містера Тейлора про моє звільнення. Я таки надумав поїхати з Гартоном до Сонори. Сам Гартон приходив до нас мало не щодня. Ми з ним стали друзями, і він щиро тішився одужанням нашого підопічного. Що ж стосується самого Олерта, то він більше не міг чути слова «поет», це було якесь диво. Олерт міг пригадати кожну мить свого попереднього життя, але не період втечі з Ґібсоном. До моменту пробудження в копальні він не пам’ятав нічого.

Тож ми сідали всі разом, Олерт, Гартон і я, та розповідали одне одному про свої пригоди і плани. Одного разу під час нашої зустрічі у двері постукали — зайшов батько Олерта. Син із радісними викриками кинувся назустріч батькові. Адже він лише з моєї розповіді довідався про те, яких прикрощів і болю завдав своєму батькові. Зі сльозами на очах кинувся він обіймати свого тата. Ми тактовно вийшли з кімнати. У найближчому майбутньому на нас чекало ще багато розмов. Батько і син відтепер були нерозлучні.

Батько Олерта привіз мені звільнення, і я дав слово Гартонові, що супроводжуватиму його. Усім нам бракувало у цій подорожі лише однієї людини — покійного вестмена.

Я міг би дуже багато розповісти про те, що пережив із Гартоном, але оскільки ця книга присвячена Віннету, а він не був там зі мною, то скажу тільки, що після тривалих пошуків, труднощів, битв і небезпечних пригод нам таки вдалося знайти родовище. За допомогу Фред запропонував мені стати його