Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Сергій Оксенік

Відвідуючи всі місця, де побував за день Івась, він ніби читав про всі події, міг зрозуміти, чому, навіщо, як довго хлопчик був там чи там. Навіть міг здогадатися, з ким і про що він розмовляв. Хоча й не завжди. Ось Івась сидить біля Лисої криниці, з кимсь про щось балакає, але з ким, Лисий здогадатися не міг. За селом простіше: тут чоловіки зрізали гілля з дуба, щоб краще було видно з того майданчика, на якому виросла ступа, й Івась сидів нагорі, підказуючи, яка гілка йому заважає бачити стежки, що ведуть до села; з південної сторони довелося стримувати Глину, щоб не влетів у пастки, наготовані на вовкулаків Петрусем і Вуханем; ще раз до кузні, щоб довідатися, як ідуть справи у Бороди зі срібними наконечниками…

У хатах почали гаснути каганці й свічки, коли Лисий зрозумів, що так вони бігатимуть до ранку, доки доберуться туди, де зараз можуть бути Івась, Василько, Наталка й Борода.

Він зупинився, захеканий, попросивши Глину трохи дати йому перепочити. Підвів голову й подивився на вже майже осінні зірки. Там серед них — одна зірка Лисого. Він бачив її, він знає, що вона там. Звісно, зараз упізнати цю зірочку неможливо. Але це вже й не так важливо. Головне, що він у ній впевнений.

Ставало холодно, мокрий від довгої біганини, він відчув, як шкірою пробігли ще несміливі, але вже нахабні дрижаки. І раптом усі вони наполохано повтікали, коли прямо в середину спини йому легко вдарило щось м’яке. Він різко відступив під найближчий тин і зачаївся.

Де це вони? Ага, зрозуміло. Онде через дорогу тьмяно світиться стара Любина хата, в якій раніше жила баба Світлана. А за тином, під яким він сидів, прислуховуючись до нічних звуків, тихенько пискнув кажан. Так-так, не над подвір’ям, а саме внизу, під деревами. Лисому зразу стало легше. Він почув легенькі обережні кроки, а потім шепіт Наталочки з-за високого смородинового куща:

— Лесику, де ж ви так довго ходили?

Дві ознаки браку розуму

Василько мучився дуже довго. Він крутився по підлозі, перевернувся на живіт, став на коліна, він був уже синій, коли Люба перестала зловтішно посміхатися й витягла ганчірку з його рота.

— Ну як? — спитала вона.

Василько кашляв і хрипів, тому не відповів їй.

— То як? — перепитала Люба. — Розкажеш? Чи знову заткнути тобі пельку?

— Розкажу, — ледь чутно відповів хлопчик. — Тільки сам не знаю, навіщо…

— Ти ще не зрозумів, навіщо? — в Любиному голосі продзвеніла погроза.

— Ні… — Василько намагався віддихатися. — Просто поки я тобі цього не сказав, ти мене берегтимеш. А як скажу, розлютишся і вб’єш.

Люба засміялась.

— Ач, який розумний! Ну гаразд, обіцяю, що не вб’ю.

— Навіть якщо розсердишся?

— Навіть якщо розсерджуся.

Василько ще подихав, знову сів під стіну й сказав:

— Є дві ознаки того, що ти хоч і розумна, та не дуже.

— І яка ж перша?

— А перша така, що ти… Ти добре розрахувала: якщо причарувати Пластуна, то він буде надійним і відданим помічником, якого ще й ніхто не запідозрить. Це означає, що ти розумна. А не дуже, бо не підготувалася до того, що буде, як він усе зрозуміє й розгнівається.

— Що? Що він зрозуміє? — і вже самим оцим не дуже вдалим обуренням Люба себе виказала.

Втім, Пластун іще начебто не все зрозумів. Він здивовано витріщився на Любу й ворушив губами, ніби намагаючись щось сказати, але не знав що.

— Що ти його не любиш, а просто використовуєш. І коли він це зрозуміє, отут і поч…

— Не слухай його, любчику! — владно вигукнула Люба. — Він сам не знає, що меле. Дурко мале! Та щоб ти знав!..

— А я знаю, — спокійно перебив її Василько. — От Борода, наприклад. Візьми він і зашли до тебе сватів. Хіба не кинеш ти свого любчика й не вийдеш за Бороду?

Коваль у кутку завовтузився й замугикав. Люба заклякла. Пластун розгнівано втупився в Бороду. Мовчанка затягувалася, набрякала напруженням, от-от мала вдарити блискавка.

— От бачиш, — байдужим голосом мовив Василько. — А якби ти була дуже розумна, то до такої розмови була б готова.

Ці слова впали в цілковиту тишу. Як горох у ночви.

Пластун раптом загарчав і повільно рушив до Бороди.

— Любчику, заспокойся, — застережливо сказала Люба.

Але це не подіяло. Навпаки, при цих словах дурник кинувся на Бороду, й усі зрозуміли, що він зв’язаного й безпомічного коваля зараз уб’є. В останню мить Борода встиг підібрати ноги, й, коли Пластун уже замахнувся, щоб ударити його, сильно штовхнув нападника ногами в живіт. Дуже сильно. Пластун відлетів на середину кімнати, в польоті зігнувшись у три погибелі, й упав на підлогу.

— Ну от, — спокійно, ніби нічого не сталося, вів далі Василько. — А друга причина…

— Не слухай його! — голос Люби дзвенів люттю, але цікавість перемагала. Дівчина все ж таки хотіла дослухати й сама, що скаже Василько.

— А друга причина, — повторив хлопчик, — це те, що… Як би це сказати… От ти знаєш, що на Пластуна можна цілком покластися. Принаймні нікому не розкаже, бо тільки ти його до ладу розумієш. Це означає, що ти розумна. А не дуже, бо насправді ж не тільки ти його розумієш. Є ще одна людина, з якою він постійно розмовляє. А коли розмовляєш… ти ж знаєш: то одне скажеш, то інше… Дивись, уже й таємниця — не таємниця…

— Яка таємниця? Що ти верзеш!

— Ні, я просто кажу, так уже вірити, що Пластун нічого нам не розповідав через свою маленьку подружку…

— Н’ього…дав! — вигукнув Пластун. — Н’ього дав!

— Помовч! — суворо кинула йому Люба через плече, навіть не глянувши в його бік.

— То що ж він вам розповідав?

В цьому запитанні пролунала така суміш скрадливості, підозрілості й люті, що Василько мимоволі розсміявся.

— Та! Яка різниця?

— Ти зараз дізнаєшся, яка! — засичала Люба. — Ти в мене зараз про все дізнаєшся.

Василько злякався (або вдав, ніби злякався) — Івась уже й не знав, коли йому можна вірити, а коли ні. Сам він тільки мовчки благав друга не зупинятися, щось говорити, бо… Івась іще не хотів вірити, але в стіні він намацав голівку цвяха. Хто й навіщо забив його в стіну на такій дивній висоті, він і гадки не мав, але цвях — це залізо. Івась ритмічно, але обережно тер мотузкою, що зв’язувала його руки, об цей цвях. Звісно, голівка цвяха не гостра, сподіватись на швидкий результат — марна справа, але щось же треба