Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Сергій Оксенік
— Ашчиш, — глибокодумно вставив слово Пластун. Помовчав і закінчив свою думку: — Ага!
— Бачу, — відповіла Люба. — Звісно, що тепер бачу. Тепер я зрозуміла, що й тут бабуся була мудра. Вона побачила в цьому камені те, чого ніхто інший не побачив. Навіть Інженер. Прочитав, покрутив у руках, як розповідала бабуся, й сказав, що це дурниця, не варта виїденого яйця. А вийшло он як. Вийшло, що дідок єдиний мав рацію… І бабуся мала рацію, що йому повірила.
Івась нічого не розумів і з подивом дивився на широко розплющені очі Василька. Схоже, тому все було зрозуміло. А може, це йому просто зв’язані руки затерпли… Справді, що ж тут можна зрозуміти? Втім, ця каменюка мало його цікавила. Більше хвилювало нерозуміння того, що затіяли Пластун і Люба. Невже вони думають, що їм це так минеться? Що оце позв’язували людей. Позатикали роти, й ніхто не довідається, нічого їм за це не буде? Навіть якщо намірилися нас убити, думав Івась, хоча це й не дуже схоже на правду. Якби хотіли вбити, то могли це зразу зробити. Навіщо всі ці ігри й балачки?
Іще йому дуже не сподобалося те, що вони говорили про Лисого й Лелю.
— Тепер і мені зрозуміло, що бабуся, як завжди, мала рацію. Вона його прийняла від матері при пологах, а він потім прошив її стрілою. От і вся правда. От і вся справедливість. І втеча світ за очі не допомогла. І старенький друг її не допоміг. Ніхто й ніщо. І я їй не вірила, — в Любиних очах знову з’явилися сльози. Без сумніву, то було щире каяття. — Мабуть, я все одно її не врятувала б, але наскільки мені було б легше зараз, якби тоді я їй повірила…
До хати повільно вповзали сутінки. Скоро ніч, і тоді знайти й визволити нас буде значно важче, думав Івась. А може, вона хоче нас використати як заручників, щоб заманити сюди й убити Лесика? О. Це більше схоже на правду. Тільки от… Вона щось таке казала, ніби знає, що Лисий і Леля пропали. Як це розуміти — пропали? Заблукали? Чи загинули? І звідки вона може таке знати? А якщо справді знає, тоді кого ж вона сподівається заманити? Коло замкнулося. Знову нічого не сходилося.
Якби ж вони хоч могли говорити! Івась був переконаний, що тоді б Василько точно їх забалакав. Принаймні щось вивідав би про їхні плани. Івась подивився з надією на друга. Той показав очима, що розуміє, але ж…
— … І тоді не треба було б усього цього, — у Люби знову був утомлений голос. Здавалося, вона більше нічого не скаже. Але вона не замовкла; обвела довгим поглядом незваних гостей, що сиділи на підлозі її хати й повела далі: — То що ж ви тут робите? Чого вломилися в чужу хату? Що вам від мене треба?
Звісно, ніхто не міг їй відповісти, але вона й не чекала відповіді.
— Все винюхують, нишпорять! Хто ви такі в цьому селі, щоб нишпорити? А ти!.. — Люба обернулася до Бороди. — Я думала, ти любиш мене. Я думала, ти друг! А ти… Геть змалився. З дітьми граєшся в іграшки. Ти хоч подумав, що з тобою буде, коли вовкулаки прийдуть? Чим ти їх зустрінеш? Кувалдою своєю? Немає в селі срібла, нічим їх зупинити. Нічим! Усім вам тут буде кінець! І так вам і треба. Все своє життя я прожила в цьому селі. І бабуся моя тут жила все життя. І що? Хто мене любив тут? Хто мене любить? Мене мати Любою назвала, а ви всі відвернулися від мене. От за це й буде вам розплата. От за це й знищать вас вовкулаки, як вони вже знищили не одне село. Тільки пацюки й черва тут житимуть після вас… І ніхто вас не врятує. Бо тільки він — цей капловухий убивця моєї бабусі, тільки він один. Ну, і ще його відьмачка зеленоока. Вона що, вродливіша за мене? Чому її всі люблять, а… Але вони вас не врятують, бо їх самих уже немає на світі!
Василько почав сучити ногами, щось мукати.
— Чого тобі? — розлючено озирнулася до нього Люба.
Хлопчик іще енергійніше замукав.
— Що, не хочеться помирати? Ще б пак!
Василько відчайдушно хитав головою й мукав щось незрозуміле.
— Ну, хай уже на прощання розкаже якусь небилицю, — погодилася Люба.
Пластун слухняно витягнув ганчірку з Василькового рота.
Той почав важко дихати, ніби щойно вже задихався.
— Що ти хотів сказати? — нетерпеливилося Любі.
— Дежидь, — відповів Василько.
— Що?
— У беде дежидь, дадихаюся, — пояснив хлопчик.
— Кого ти хочеш обдурити? — Люба посміхнулася. — Нежить у нього, влітку!
— Четне тлово, — не здавався Василько. — Не датикайте беді рота! Будь ладка!
Вигляд у нього при цьому був справді жалюгідний. Якби Івась знав його трохи менше, то й сам, мабуть, повірив би. Люба не знала Василька так, як Івась, тож, звісно, повірила. Вона й розуміла, що це безглуздо, адже не збиралася лишати цих непрошених гостей живими, і все ж перед цим благальним «будь ласка» встояти не змогла.
— Тільки якщо я почую від тебе хоч слово, — грізно сказала вона, — Пластун знову заткне тобі пельку. Тоді вже точно задихнешся, якщо…
Любиним обличчям майнула якась не дуже добра думка. Вона повернулася й пішла до дальнього кутка хати.
— Дякую, — швидко промовив Василько. — Я днав, що ти добріша, діж хочеш здаватися.
Люба різко обернулася й кинула на нього здивований погляд.
— Чому ти вирішив, що я хочу здаватися недоброю?
— А хіба ді? — запитанням на запитання відповів Василько, стенувши плечима.
— А чому ти вважаєш, що я добріша, ніж здаюся?
— А хіба ді? — повторив Василько.
Він іще не знав, куди виведе їх ця розмова, зате знав, що розмова завжди кудись виводить. От тільки не нашкодити б їхньому й так незавидному становищу!
— Ти мені не хібакай, — роздратовано кинула дівчина. — Мало, що дозволила тобі розмовляти, так іще й на запитання не відповідаєш.
— Ду, дивися, — розважливо почав Василько. — Ти ж де збираєшся дас відпускати, правильдо? Тобто цілкоб богла б беде залишити з гадчіркою в роті. Побру, то й побру. А де залишила. Чобу?
— Ну, і як ти гадаєш, чому?
— Тобу що пожаліла, — твердо відповів хлопчик.
Люба невпевнено й недовірливо посміхнулася.
— Ти справді так вважаєш?
— А хіба ді?
Дівчина знову розлютилася:
