Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Сергій Оксенік
Виходить, він знайшов село. І так близько від дому! Неймовірно! І ніякого сумніву не може бути в тому, що шмаркач біг саме до цього села. Тож і лисий пуголовок, і його відьмачки — теж ізвідси. А це вже дуже ускладнювало Василеве завдання. Одна річ зловити дітей у лісі, і зовсім інша — в їхньому рідному селі.
Та Василь не дуже засмучувався. Село — це село! Це не просто двійко чи трійко якихось недомірків. Це залізо, худоба, жінки й діти. А ще як чуже село не знає, що про нього відомо сусідам!.. Знайти село! Степан про таке й мріяти не міг. І ніхто інший. Останнє село його родичі знайшли, ще коли Василь був дитиною — під стіл пішки ходив. Звідти й коней привели. А пацан прийшов, нічого не зробив, і двох коней забрав. Та ще й чи не найкращих. Добре, хоч не розуміється на конях.
Знову Василя затрусило від обурення. О, як же він ненавидів цього малого, лисого й босого негідника. Ще й не просто коней узяв, а пару! Кумекає, що тепер вони самі зможуть коней розводити!
Ну, нічого, нічого! Не встигнуть. І своїх коней повернемо, і їхнім добром розживемося.
Заходило на ніч. Василь, скільки міг, поблукав навколо знайденого села й подався додому. Без голови пуголовка, але з такою новиною, що варта й двох голів, і трьох.
З вогню та в пожежу
Троє людей і три тварини входили в село вже майже поночі. Вулиці були порожні — люди саме вечеряли, закінчивши роботу в полі й на городі, позамикавши курей у курниках і подоївши корів. Їх ніхто не зустрічав, ніде не видно було вартових. Лелі передалося роздратування Лисого. Такого просто не може бути. Невже щось трапилося? Невже лихо? Невже знову не буде спокою й відпочинку?
Однак у хатах мирно світилися каганці й свічки, де-не-де з коминів вився димок — його запах був змішаний із запахами м'яса й картоплі, петрушки й кропу.
Кузня не працювала, і в хаті Бороди теж не було вогника. Такою само сліпою виявилася й хата Лисого, де не було живої душі. Прив’язавши коней до тину, Лисий приніс їм сіна, мовчки позичивши його в сусідів, виніс із хати старе цебро, вилив у нього всю воду, що була в хаті, й також поставив коням. Леля тим часом знайшла в печі печену бурячину. Звісно, буряки не належали до улюблених страв Глини, про що він Лелі відразу ж і заявив. Але вона не відповіла, й довелося бідній тварині їсти що дають.
Це не забрало багато часу. Аж до хати ввійшов Лисий, дістав із-під ослона зношені Івасеві черевики й дав понюхати Глині.
— Шукай, Глино, шукай! — попросив він собаку.
— Оце інша річ! Давно б уже так! А то просто незрозуміло, чого я скрізь із вами вештаюся! — вигукнув Глина й кинувся до дверей.
— Е ні, — зупинив його Лисий. Він прив’язав шворку до ошийника й тільки тоді відчинив двері.
Звісно, це зіпсувало собачий настрій, але не дуже.
— Залишайтеся вдома. Якщо будуть новини… — Лисий не знав, що сказати далі. — Словом, залишайтеся вдома. Думаю, ми швидко повернемося.
Він помилявся. Глина, видно, вирішив провести Лисого скрізь, де сьогодні був Івась. Вони збігали до зрізаного дуба, до Лисої криниці, на городи, до кузні, до пасток, знову до криниці, потім до Василька. Тільки тут, у веселої й запальної жінки, яку звали Дзвінкою, вони дістали хоч якісь відомості.
Виявилося, ще зранку до Василька зайшов Івась, забрав його, й більше Дзвінка їх не бачила. Їсти її «синочок», як вона називала Василька, не приходив, вона вже місця собі не знаходить, що ж це за такі правила ти, Лисий, ввів у селі, що батьки своїх дітей по кілька день не бачать, хіба тебе так виховували, як ти ото змушуєш її, Дзвінку…
Дякувати Глині, що тягнув Лисого з останніх сил далі, хлопець вибачливо стенув плечима, помахав Дзвінці на прощання й тільки встиг крикнути, щоб не хвилювалася, мовляв, усе буде гаразд.
Далі пес потягнув його до Вуханя, і тут пощастило більше. Хоч як важко розмовляти з Вуханем, але там був Петрусь, і це вже трохи заспокоювало: не всі діти пропали. Вухань і його жінка спробували всадовити Лисого за стіл, та це не вдалося.
— Петрусю, краще візьми трохи їжі… Якщо у вас є, звичайно, щось над міру, — вибачливо кинув він Вуханисі. — Віднеси Лелі й Марічці. Вони дома геть голодні сидять.
Хлопець кинув запитальний погляд на хазяйку, миттю згріб майже все, що було на столі, собі в капелюха й слідом за Лисим вибіг на вулицю. Лисий з гіркотою і соромом подумав, що він же попросив Петруся про їжу для дівчат не тому, що справді про них дбав, а щоб виманити друга з хати. Але на такі переживання не було часу.
— Що коїться, Петрусю? Де всі? Чому немає варти за селом?
Петрусь не відповів. Він здивовано дивився на Лисого й мовчав.
— Що таке? Не муч. Кажи, як є.
— Ти якийсь не такий, — промовив Петрусь у відповідь.
— Що значить — не такий? — спитав Лисий, хоч усередині йому все похололо; він і сам відчував, що став «не такий». Тільки не уявляв, що це так помітно.
Петрусь пильно придивився до нього й нарешті полегшено зітхнув:
— А! Просто замурзаний. Як дівчата? З ними все гаразд?
— Так, — нетерпляче мовив Лисий. — Де Івась і Василько?
— Не знаю, мабуть, уже вдома.
— Ні, вдома їх немає. І Бороди немає. Ти не чув, щоб вони про щось домовлялися?
— Ні, не чув. Я цілий день займався пастками навколо села. Ти вже знаєш, що вовкулака втрапив до однієї з них? Тільки з північної сторони нічого не поставили. Але то пусте. Звідти й так ніхто не прийде.
— Можливо, можливо, — промимрив Лисий, думаючи зовсім про інше. — Вивідник?
— Так.
— Убили?
— Так.
— Гаразд. Біжи до дівчат. Вони справді голодні.
Петрусь побіг до хати Лисого, а Глина вже щосили тягнув самого Лисого в протилежний бік.
Якби не хвилювання про те, що могло статися з хлопцями, яких просто ніде не було, Лисому було б навіть цікаво.
