Підняти вітрила! - Раду Тудоран

— Підняти всі вітрила, Герасіме!

Дув північний вітер. «Сперанца» йшла на зюйд-вест з вітрилами на лівому борту, роблячи чотири-п'ять миль на годину. Життя на кораблі набуло давнього ритму, тільки екіпаж був мовчазніший, і всі ніби весь час дослухалися, намагаючись почути срібний голосок.

Вранці люди були здивовані, що не бачать на палубі простирадла, натягнутого між вантами і щоглою. Негріле не вистрибував, а пригнічено ходив від одного до другого, запитливо дивлячись на всіх. Потім ішов на корму, ставав передніми лапами на парапет і дивився на спінену смугу позад корабля, яка губилася аж за овидом.

Третього дня вранці на горизонті, праворуч бугшприта, виткнувся з води якийсь сірий конус, мов вершина згаслого вулкана. За кілька годин з'явились нові шпилі, ніби нагромадження ненанесених на карту островів. Але до вечора ці шпилі, виростаючи з води, почали з'єднуватися в основі, і перед заходом сонця перед мандрівцями постав на захмареному овиді величезною темною плямою острів Менорка.

На світанку наступного дня шхуна була біля острова Мальорка, і цілий день повз правий борт пропливали його гористі береги з покритими снігом вершинами, хоч підніжжя тонули в зелені. То сям, то там виднілися будиночки, що прозирали крізь дерева. У бухточках — роїсько рибальських човнів, а небо біліло від чаїних зграй.

Люди на борту під наглядом Герасіма, рани якого обіцяли зажити до Гібралтара, ставали на вахту, в дозор чи до стерна, драїли палубу, зв'язували порвані канати, латали вітрила.

Балеарські острови залишились позаду, цілі дні «Сперанца» пливла між небом і водою у великій тиші при теплому східному вітрі. Мігу вимірював висоту сонця «, по двадцять разів на день від сходу, до заходу і так звик до секстанта, як до чабанської сопілки. Він вилазив на кормовий люк, бо там уподобав собі спостережний пункт, і, повернувшись обличчям до сонця, припадав оком до окуляра секстанта. У цьому дивовижному приладі море опинялося вгорі, а небо й сонце внизу. За допомогою важеля юнга повертав окуляр, зміщуючи зображення сонця з горизонтом. Звісна річ, це не просто зробити на палубі, яка ходить ходором, а триматися ні за що, бо обидві руки зайняті з приладом. Горизонт же, який гойдається перёд тобою, слід зловити саме тої миті, коли його не закриває жодна хвиля.

Коли Антон виходив на палубу, Мігу полишав вправи і вони обидва починали «визначати точку», цього разу не для розваги, а для потреб плавання. Хлопець візував сонце і, зловивши його на горизонті, сповіщав про це капітана, а той визначав час за хронометром. Потім вони спускалися в каюту й заглиблювались у розрахунки.

Ніхто не зміг би сказати, що на цей час, тобто через десять днів після виходу з Марселя, Мігу став справжнім мореплавцем. Якби поряд не було капітана, котрий підправляв його на кожному кроці, він, безперечно, заплутався б і не міг би довести жоден розрахунок до кінця. Але Антон умів пояснювати, і хлопець, вивчивши щось сьогодні, завтра вже не забував.

Крім того, він виконував і інші обов'язки на борту: драїв палубу, стояв на вахті — то в дозорі, то біля стерна, зашивав порвані вітрила, зв'язував канати, вилазив на щогли, коли треба було щось полагодити там, навіть допомагав Ісмаїлові. Ввечері, якщо юнга був вільний від вахти, знову брав секстант і починав вимірювати висоту місяця чи зірок, ніби прагнув виповнити небесне склепіння цифрами й розрахунками.

Коли залишились позаду острови Ібіза й Форментера на південному сході Балеарів, «Сперанца» знову майже два дні пливла між небом і водою, аж поки перед заходом сонця по правому борту з'явився мис Палос на іспанському березі. У присмерку того ж самого дня вони побачили, теж по правому борту, маяк у Картахені, але берег був занадто далеко, щоб угледіти й вогні міста. Потім берег знову загубився за хвилями, аж до третього дня, коли в полудень над крайнебом здійняв свої заліснені шпилі мис Хета. У глибині затоки, яка розкинулася попереду, ледь виднілись обриси білих будинків Альмерії, затягнуті голубуватим серпанком. І враз море знову запанувало на всьому видноколі.

Весь час «Сперанцу» супроводжував легенький східний вітер, який лагідно й невпинно гнав її до Гібралтара. Після мису Хета вітер трохи подужчав. І ось вісімнадцятого серпня на світанку із хвиль виринула сиза, мов штормова хмара, скеля із фортецею Гібралтар на ній. О другій годині по обіді, коли вони підійшли так близько, що можна було роздивитися жерла гармат, які визирали з-за прямовисних скель, усі, окрім Ісмаїла, — він готував на камбузі обід, — висипали на ніс, щоб побачити форт.

— Пане, — спитав Ієремія, витріщивши очі, — ця скеля завжди була такою? Вона ніби обрізана пилкою згори донизу.

— Ні, Ієреміє, — відповів Антон, хоч і сам був спантеличений не менше, ніж його люди. — Природа створила багато дивовиж, але на таке вона неспроможна. Тут працювала людська рука, і, здається, дуже тяжко.

Ієремія перехрестився:

— Мамо рідна, та скільки ж поту вийшло з них! А воно хоч дає якусь користь?

— На це запитання могла б відповісти тільки королева Англії, — усміхнувся Антон, — бо книжка з усіма розрахунками в неї!

Цієї миті вітер, ніби злякавшись велетенської скелі з гарматними жерлами, що виросли в нього на шляху, почав шаленіти, рвучи вітрила «Сперанци». Коли вони описували дугу, щоб зайти в порт, порив вітру майже поклав шхуну на лівий борт. Екіпаж покотився шкереберть по палубі до парапету. З камбуза долинув дзенькіт каструль, а Ісмаїл, мабуть,