Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Нас шістнадцять, — провадив вестмен, — а їх сорок індіанців і десять білих, разом п’ятдесят. Я не про те, що нам слід боятися. Як озброєні індіанці?

— Тільки луками, стрілами і списами. Але вони забрали обидві наші рушниці, — відповів золотошукач. — Хоча це й не стане їм у пригоді, бо вони не вміють користуватися такою зброєю.

— До речі, слід використати нашу несподівану затримку. Хоча б для того, аби довідатися, де саме розташована копальня. Ви сказали, що знайти її можна хіба випадково. Я не дуже зрозумів. Може, там хоч якась річка є?

— Уявіть собі ущелину серед високих вапняних скель — саме в їхніх надрах сховані незліченні багатства. Навколо розкинувся густий високий ліс, дерева ростуть навіть на скелях, з-під яких витікає струмок. У довжину ущелина простягається приблизно на дві англійські милі[62], але потрапити в неї можна лише в тому місці, де з неї витікає струмок, та й то прохід там такий вузький, що в нього ледь-ледь протиснуться двоє людей.

— У такому разі двоє-троє людей можуть захищати ущелину!

— Так. Іншого входу до ущелини немає. Принаймні для тих, хто не працює там. Золото видобувають посередині долини. Але оскільки ходити щоразу півгодини туди й назад складно, то містер Ульманн, щоб скоротити дорогу, звелів вирубати щаблі у скелі, яка піднімається зубцями, а не прямовисно, і прикрити їх від чужих очей поваленими деревами. Тож тепер можна спуститися в долину, але зверху все так, немов на скелях лежить бурелом. Ви не знайдете там жодного пня і жодної тріски. Ми підкопували дерева і валили їх разом із корінням, а потім спускали на мотузках на скельні виступи. Тож якщо не знаєш цього, нізащо не здогадаєшся, що дерева повалили люди, а не природа. Понад тридцять чоловіків тримали канати, щоб дерева не котилися вниз, а повільно сповзали і зачіплялися за виступи в скелі.

— В Ульманна працює так багато людей?

— Зараз — майже сорок осіб.

— Але тоді йому не слід боятися нападу. У такій фортеці та з таким військом він вистоїть проти тисячі розбійників. Чи має він зв’язок зі світом?

— Раз на два тижні до нього приходить караван в’ючних мулів. Він привозить усе потрібне і забирає під охороною намите золото.

— Чи є вартові біля входу в ущелину?

— Тільки вночі, а вдень там блукає найнятий господарем мисливець. Він постачає у табір дичину. Він точно нікого чужого не пропустить.

— Ви вже встигли побудувати щось у долині?

— Ще ні. Містер Ульманн із родиною влаштувався у великому наметі. У трохи меншому наметі влаштовано склад продовольства. Обидва намети стоять біля самої скелі, а навколо — збудовані з гілок курені, де живуть робітники.

— Але ж чужинець може згори зауважити світлий намет на тлі дерев?

— Ні. Намети вкриті зверху гілками і стоять під деревами, а дахи вкриті зеленою ґумовою тканиною.

— Звучить непогано. А що зі зброєю?

— Зброї вистачає: у кожного є дубельтівка, ніж і револьвер.

— Ласкаво просимо, панове розбійники! — раптом розвеселився Вірна Смерть. — На вас там чекає гарячий прийом! Але все ж нам треба випередити їх. Тому час спати, бо не витримаємо завтрашньої гонитви.

Хоч попередня ніч була безсонна, я ніяк не міг заснути. Всі мої думки крутилися навколо Ґібсона, якого я сподівався зловити наступного дня. Вірна Смерть теж не міг заснути, хоча йому таке було не властиво. Старий перевертався з боку на бік, зітхав і щось невиразно бурмотів — видно, його розтривожила зустріч із золотошукачем та розповідь про Гартона. Його поведінка була дуже нетиповою, коли золотошукач розповідав про Гартона, хоча, можливо, він поводився так лише тому, що знав цього чоловіка. Може, вони були не просто знайомі, а їх поєднували якісь ближчі стосунки. Ми отак пролежали зо три години, а тоді вестмен підвівся, прислухався до рівного дихання своїх супутників і, переконавшись, що всі міцно сплять, пішов уздовж струмка. Вартовий упізнав його і не став гукати. Минуло п’ятнадцять хвилин, півгодини. Старий не повертався, і я, стривожившись, вирушив за ним.

Він стояв на відстані приблизно десяти хвилин ходу від табору й дивився на місяць. Густа, м’яка трава приглушувала мої кроки, хоч я й не намагався наблизитися непомітно. Видно, старий цілковито поринув у глибокі роздуми, бо тільки коли я підійшов до нього впритул, він різко повернувся і скерував на мене револьвер.

— Тисяча чортів! Кому і нащо було крастися за мною? Хочете дістати кулю?

Судячи з того, що вестмен не відразу впізнав мене, його думки були занадто далеко.

— Ах, це ви! — вигукнув він нарешті, немов насилу прокинувшись від важкого сну. — Ще трохи, і ви дістали б кулю в живіт. Я ж і справді подумав, що це якийсь шпигун. Чому не спите?

— Мені не дають спокою думки про Ґібсона й Олерта.

— Справді? Розумію. Завтра вони врешті будуть у наших руках, або мене звати не Вірна Смерть. Але більше я нічим не зможу вам допомогти. Мені доведеться залишитися у копальні.

— Справді? Але чому? Це таємниця?

— Так.

— Ну що ж, я поважаю ваші почуття й не буду набридати. Я чув ваші зітхання і подумав, що зможу чимось полегшити страждання, сер. Вибачте мені, заради Бога. Добраніч!

І я повернувся, щоб піти. Але не встиг я зробити і трьох кроків, як почув голос вестмена:

— Не йдіть! Ваша правда, я страждаю, глибоко і щиро. Знаю, ви вмієте мовчати й не будете судити мене надто суворо, тому я розповім вам, що мене гнітить. Я не мушу розповідати все, досить буде лише частини, решту зрозумієте самі.

Він узяв мене під руку й повільно повів уздовж струмка.