Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко
— Де годинн-нник? — не стільки спитав, скільки процокотів я зубами, викручуючи штани.
— Єсть, не хвилюйся... 3-зараз получиш...— зацокотів у відповідь Будка, викручуючи сорочку.
— А «ччувак»? Де «чувак»?
— А-а, то такий «чувак»! Б-барахло, а не «чувак»! Втік... І взагалі я про «чувака»... все видумав... То Вовка Іванов... Вона його знає...
— Як?! А годинник?
— Та єсть... У нього. Він тоді у тебе з кишені випав, коли Вовка стягав тебе з мене... Спершу ми хотіли зразу оддать, а тоді я... придумав оце — з «чуваком»... щоб було цікаво... І щоб вас налякати...
— Ге! — сказав я (мовляв, кого ви хотіли налякати?! Нас?!).
— Ми думали завести вас, а вже як ви почнете плака
ти — вивести. Але ми домовлялися усім кодлом,, тоді б усе було правильно. А прийшов тільки я і Вовка з( молодшим братом... Ну і... І
— Ти думаєш, так легко вночі вийти з дому! — обізвалася Валька.— Я цілу годину в туалеті просиділа... поки всі про мене забули і поснули. А тоді — через чорний хід. Тобі добре, у тебе дома нікого, мати на нічній зміні... І Вовка з братом на веранді сплять, я знаю... Думаєш, так просто...
— А ти... ти як тут опинилась? — спитав я, судомли-во натягаючи штани (Ява і Будка були вже в штанях). Я знав: раз вона почала говорити, вона зараз обернеться,— де ви бачили, щоб дівчина довго говорила, стоячи до вас спиною.
— А мені Юрко Скрипниченко ска... Ой! Я не дивлюсь, я не дивлюсь! Юрко Скрипниченко сказав... Я тільки із студії від Максима Валер'яновича приїхала (розказала йому все, що сталося з годинником)... Іду... Юрко Скрипниченко. Каже: «А ми сьогодні вночі твоїх дружків у печері давити будем! О!» — «Як?» — кажу. «А так»,—каже... І розказав... Ух, я розізлилася! «Ви всі бандити! А ти,— кажу,— ти ще й зрадник, своїх виказуєш...» Він мене — за косу... А я його — трах! — по спині...
— Нічого... Ми з ним ще поговоримо... А зараз ходімо Вовку шукати,— сказав Будка.— Він зовсім втекти не міг... Він десь тут...
І Будка повів нас крізь кущі, крізь дряпучі будяки і жалючу кропиву у яр.
То ось воно як! Настрахати нас хотіли... Видумали все — і про «чувака», і про міліцію, і про схованку у печері. А ми повірили! Як дурники! Як маленькі! Таж і сліпому було видно, що то все брехня. Підземелля____Дванадцята го
дина ночі... чорна маска... Навіть у книжках тепер уже так не пишуть. Ганьба! Ну ж... Хай тільки оддасть годинника. Це все тільки через годинник. Якби не годинник або якби то був мій годинник, я б взагалі... Хай тільки оддасть годинника!.. А що ми йому зробимо?.. Налупцюємо? Якось нема настрою... Не той якось настрій...
— А ви молодці! — раптом сказав Будка.— Не побоялись. І годинник же не ваш. Могли ж просто плюнути і все. З вами у розвідку можна йти.
Ну от, бачиш! Як же ти його налупцюєш після цих слів! Медом розлилися у наших серцях ці слова. Похвала, почута від ворога,— найвища похвала. Стривай, а звідки він знає, що то не наш годинник? Та тільки я розтулив рота, щоб спитати, як з темних кущів, зовсім близько, почувся тихий свист. Будка свиснув у відповідь. Зашаруділи гілки, і з кущів вийшов «чувак» Вовка. Він був все ще у масці.
— Давай сюди годинника! Барахольщик! — наказав Будка.
— А ти? Теж іще! Подумаєш! — Вовка зняв маску. Це був той самий довговидий хлопець, що Копнув мене колись по нозі.
— Ти давай-давай, не балакай! — роздратовано повторив Будка.
— На! Дуже він мені треба...— Вовка витяг із кишені годинника...
Мені радісно забилося серце. Нарешті! До останньої миті я боявся, що станеться щось і годинника я не побачу.
Будка взяв у Вовки годинника і простягнув мені (видно, він сам власноручно хотів його віддати):
— Бери!
— Спасибі! — якось саме собою вихопилось у мене.
— Будь ласка,— ніяково буркнув Будка.
Я не поклав годинника в кишеню. Я не довіряв більше кишеням. Я затиснув його в руці. Я вирішив не випускати його з руки, поки не прийду додому і не покладу під подушку. Ніяка сила не змогла б одібрати у мене зараз годинника.
Ми пішли назад тією ж дорогою. Знову попід муром по вузеньких дерев'яних сходах, майже в цілковитій темряві, ледь розбавленій двома жовтими плямками ліхтариків (тільки тепер один з них був Вальчин,— Будка свого розбив у колодязі).
— Звідки ти знаєш, що годинник не наш? — нарешті спитав я.
— Ми все знаємо...— таємничо сказав Будка.
— Та ні, серйозно.
— Та це її брат,— він кивнув на Вальку,— сказав його братові,— він кивнув на Вовку,— от і все. Вони дружать...
— А-а...
— Слухай, Будко,— сказала раптом Валька,— а чого ти подерся в колодязі нагору? Ти ж міг через нижній тунель вийти на схили.
— Та! — махнув рукою Будка.
— Що «та»! Серйозно.
— А що, як вони пішли б не в той бік? І заблудили б? Відповідай, еге ж? У них же ні ліхтарика, нічого.
— І пістолета не побоявся?
— А я б кричав...
Ти диви! То цей Будка майже герой — ліз нас рятувати! Отут і розберись у людях.
Ніби негативний тип і раптом... Ні, не так;! воно просто сказати, що людина — негативний тип. /
— Слухайте,— сказала Валька,— а як же ви доберетесь додому? Зараз уже ж трамваї не ходять. '
— А що там добиратися! — сказав Будка.— Спустяться до бульвару Дружби, а там по
