Атлантида - Девід Гіббінс

— Дуже близькою за духом є зала предків — так ми назвали печеру з розписаними стінами, — сказав Джек. — Але вона належить до палеоліту й не містить зображень людей. У святилищі епохи неоліту особисто я сподівався б побачити антропоморфні божества. Це мало би бути величне хатнє святилище, на кшталт того, яке ми бачили у підводному селищі біля Трабзона.

— А це приміщення? Воно було залою для аудієнцій? — спитав Ефрам Якобовіч.

Джек похитав головою:

— Приміщення надто велике. Це місце призначалося для загальних зборів, тобто було чимось на зразок храму. Ми ж шукаємо чогось прихованого від стороннього ока. Що святішим є місце, то обмеженішим є приступ до нього. Либонь, увіходити туди мали право лише жерці, адже це відповідало б їхньому статусові посередників між людьми та богами.

— Молитовня? — промовив Ефрам.

На платформі над ними з’явилися Катя та Айша. Поки інші розмовляли, вони здійснили швидкий огляд дверних проходів, що вели у печеру.

— Гадаю, ми знайшли це! — схвильовано сказала Катя.

Захват від дослідження та відкриття таємниць Атлантиди витіснив із її голови всі страхіття останніх днів.

— Разом тут дванадцять проходів, — вела вона далі. — Двох ми можемо не брати до уваги, бо їх ми вже знаємо: один веде ззовні, а другий знизу. Дев’ять входів — фальшиві: вони або нікуди не ведуть, або ведуть униз. Я вважаю, що нам треба вгору.

— Якщо це дійсно перший взірець усіх вершинних святилищ, — припустив Джек, — то чим вище, тим краще.

Катя вказала на прохід, розташований у західній стіні печери, проти зовнішнього входу:

— Ось цей. Над ним також є знак орла з розпростертими крилами.

Джек, радий, що жінка почала відходити після нещодавніх випробувань, широко всміхнувся до неї та обернувся до Ділена:

— Професоре, може, ви проведете нас туди?

Ділен увічливо кивнув і пліч-о-пліч із Джеком пішов до західної стіни. Вишуканий вигляд професора становив разючий контраст із загрубілою зовнішністю його колишнього студента. За ними попрямували Костас і Катя, потім усі інші. У кінці процесії скромно йшов Ефрам Якобовіч. Коли вони наблизилися до входу, Джек озирнувся на Костаса:

— Так ось воно де! Джин із тоніком уже мають чекати на нас на краю басейну.

Костас лукаво посміхнувся приятелеві:

— Ти це повторюєш мені кожного разу.

Ділан призупинився, щоб оглянути різьблення на перемичці. Це було бездоганне мініатюрне зображення орла з розпростертими крилами, якого дослідники вже бачили в залі предків. Джек і Костас увімкнули свої ліхтарі та спрямували промені в темряву попереду. Як і стіни підводного тунелю, базальт тут був відполірований до ґлянсу. Його плямиста поверхня виблискувала вкрапленнями інших мінералів, що піднялися із земної мантії, коли формувався вулкан.

Джек відступив на крок, надаючи Діленові право пройти першим. Подолавши десять метрів, професор раптом зупинився:

— Маємо проблему.

Джек підійшов і побачив, що шлях перегороджує масивний кам’яний портал. Він майже без шва зливався зі стінами, але зблизу вчені побачили, що його розділено на дві половинки. Джек спрямував промінь на центр і побачив знайомий отвір.

— Гадаю, в мене є ключ, — упевнено промовив він.

Сунувши руку до комбінезона, він витяг пластмасову копію золотого диска, яку Аслан якраз перед своєю раптовою загибеллю поклав на трон. Інші мовчки спостерігали, як Джек вставив диск до схожого на блюдце заглиблення. Щойно він прибрав руку, диск почав обертатися за годинниковою стрілкою. Минуло кілька секунд, і двері відчинилися їм назустріч. Накопичена патина майже не опиралася вазі плит, що повернулися навколо проходу.

— Просто магія якась, — приголомшено похитав головою Костас. — Такий самий механізм застосовано на дверях біля пірамід, і після семи з половиною тисяч років він досі працює! Ці люди могли б уже у бронзовому віці винайти комп’ютерні мікросхеми.

— Тоді б я залишився без роботи, — донеслося позаду хихотіння Ефрама.

Запах, що зустрів їх усередині, нагадував несвіжі випари склепу: потік затхлого повітря наче приніс із собою саму сутність смерті, яка пахла свічковим жиром та ладаном, що курився тут, коли жерці востаннє виконували обряд очищення перед тим, як назавжди полишити священне для них місце. Ефект був подібний до галюциногенного: вчені майже фізично відчули настрахану сквапливість тих прощальних церемоній. Здавалося, двохсот поколінь людської історії як не бувало.

— Тепер я знаю, що відчули Картер і Карнавон, коли розкрили гробницю Тутанхамона, — сказав Гібермаєр.

Катя скулилася, відчувши холод. Як і у гробницях фараонів у Долині Царів, прохід за дверима не був нічим оздоблений і жодним чином не натякав на те, що мало чекати попереду.

— Навряд чи наш шлях буде довгим, — сказав Костас. — Мій альтиметр каже, що ми перебуваємо менш ніж у тридцяти метрах від вершини.

Раптом Ділен зупинився, і Джек наштовхнувся на нього. Промінь ліхтаря шалено застрибав по стінах, але за мить вирівнявся. Те, що здавалося дверним прорізом, насправді виявилося лівим поворотом на дев’яносто градусів. Прохід почав підніматися, і вчені побачили видовбані в підлозі невисокі сходинки.

Ділен пішов уперед, але знову зупинився.

— Я щось бачу попереду. Посвітіть своїми ліхтарями навкруги, — сказав він.

Джек і Костас так і зробили, і їхнім очам відкрилася просто фантастична картина. Обабіч було вирізьблено барельєфні зображення погрудь величезних биків, що дивилися на сходи. Шиї у тварин були довгасті, а роги загнуті високо вгору, через що вони здавалися далеко не такими спокійними, як ті, що їх учені бачили у підводних проходах. Здавалося, бики намагаються вирватися з каменю, щоб помчати у темряву.

Подолавши сходи, вчені почали розрізняти навколо биків зображення інших, менших істот. Деталі цих зображень були достеменно передані на дрібнозернистому базальті.

— Це люди! — прошепотів у захваті Ділен, відразу забувши про свою природну стриманість. — Леді та джентльмени, познайомтеся з населенням Атлантиди!

Зображення випромінювали впевненість, притаманну вартовим цитаделі. Різьблення на обох стінах були дзеркальними відображеннями одне одного. Високі люди, зображені в натуральну величину, випростані, шеренгою йшли кудись. Їхні простягнені руки наче стискали отвори у стінах, куди раніше встромляли смолоскипи. Фігури були вельми подібні до тих величних двовимірних барельєфних образів жерців і царів, що їх археологи неодноразово знаходили на Близькому Сході та в Єгипті, але замість напруженості, зазвичай асоційованої із зображенням у профіль, вони створювали враження пластичності й граціозності та являли собою безпосереднє продовження натуралістичних зображень тварин льодовикового періоду.

Промені по черзі вихоплювали кожну фігуру, і вченим стало зрозуміло, що людей відтворено за принципом «чоловік-жінка». Жінки були з оголеними грудьми, їхній облеглий одяг відкривав пишні, але досить