Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Застрочили кулемети, прошиваючи темний простір неба різнокольоровими трасами куль, дружно почали стріляти зенітні гармати, яких вдень не було видно, і навколо літака з'явилися білі бульбашки розривів.

А потім сталося таке, чого Валерик ще ніколи в своєму житті не бачив. Літак задимів і спалахнув. Вогонь потягся за ним, як хвіст комети. Літак стрімко перекреслював навкіс небо, опускаючись все нижче й нижче, і вже десь над самою землею вибухнув.

Батько вискочив з-під вагона, забігав біля колій туди й сюди, якийсь нестримно-радісний, вкрай збуджений, і закричав:

— Ага!.. Ага!.. Долітався, бандите!..

Очі його аж наче світилися в сутінках, а заросле щетиною лице нервово смикалося.

— Дивись, дивись, Валерику! Наші теж їх б'ють, от… Відступаємо, кажеш?.. Поки що, ненадовго! Так і знай, що ще й наступати будемо… На фінському не легше було… І тепер вистоїмо!.. Це ще не все, що відходимо. Війна є війна — всяке буває, от… А ми — вистоїмо. Ще вмиються фашисти гіркими сльозами!.. Ще якийсь час прожектори краяли небо вогняними мечами.

Але ворожих літаків уже не було. Пролунала команда:

— По ваго-онах!

І люди знову почали давитись у дверях.

Ось уже у вагоні й Валерик з батьком. Тісно, душно, але то нічого. Хай би швидше вагон рушав. Валерика палить нетерплячка…

Ожили колеса, застукотіли по рейках. Валерик, затиснутий аж у самий куток, притулився до стіни, підмостивши під бік мішечок, і поплив-поплив у дрімоті — і в сні, і не в сні…

Уже він не чує перестуку коліс, а бачить свою маму — живу, веселу й гарну, таку, якою завжди знав її. Мама каже:

— Валерику, ти не бійся отих чорних хрещатих павуків, що повзуть на нашу землю. Ти бий їх, знищуй!..

— Я не боюся, мамо, — говорить їй Валерик.

— А де твій піонерський галстук? Покажи його, синку.

— Ось він, на грудях, — показує Валерик, і в очах у нього червоно-червоно, наче він дивиться на схід сонця…

Вагон рвонуло так, що Валерик прокинувся, злякано розплющив очі. Але йому на голову лягла турботлива батькова рука, і почувся хриплуватий теплий голос:

— Спи, Валерику, спи. Нам ще їхати…

Ось і Бахчисарай. Давнє-предавнє місто, що розкинулося в долині серед химерних велетенських скель, усе в густих садках і чорно-зелених струнких кипарисах, нерухомих і загадкових, ніби вони оберігають якусь велику таємницю.

Батько йде повільно, намагаючись угадати, в яку вуличку повернути. Їх тут так багато, отих вузеньких кривулястих вуличок з глухими глиняними та кам'яними парканами, що, здається, й місцевій людині в них важко розібратися.

Валерик зазирає батькові в очі: чи так ідемо? Але батько — неквапливий і спокійний:

— Якщо вже сюди добрались, то тут знайдемо. Люди направлять.

А людей мало… Тільки іноді оддалік промайне струнка дівоча постать у картатій спідниці, з-під якої виглядають шаровари.

Валерик дивується:

— Глянь, усе не так, як у нас.

— Не дивина, — пояснює батько. — Татар тут найбільше.

Назустріч біжать, лопотять босими ногами хлоп'ята. Лиця у них наче присмажені, очиці, мов чорні жаринки, горять. На Валерика і його батька вони не звертають ніякої уваги, їм тепер щодня доводиться бачити нових людей у своєму місті, — приїжджають з окупованих німцями земель. Але батько зупиняє їх:

— Хлоп'ята, чи не знаєте, де тут живе Волков?

Хлопчики швидко перемовляються між собою по-татарськи, гаряче сперечаються, потім один з них, найстарший, каліченою російською мовою відповідає, що такого вони не знають.

І приїжджі йдуть далі. Нарешті наткнулись на якогось дідуся.

— Знаю Волкова, — каже він. — Технік по виноградарству… І жінку його знав, медичною сестрою була в нашій лікарні. Вона мені ще уколи робила, як захворів…

— Чому «була»? — трохи збентежено питає батько. — А зараз хіба немає?

— Немає, немає… — глухо покашлюючи, каже дід. — Обох на фронт узяли — і її, і його… А хата їхня онде стоїть, займайте й живіть, якщо ви родичі чи знайомі. Сюди німець не дійде.

Подякували дідові, пішли до тієї хати. Вона така ж, як і інші — присадкувата, під червоною черепицею, двір огороджений глиняним парканом. Хвіртка не замкнена, батько тільки натиснув на неї рукою, сама відчинилася, сумовито привітавши їх скрипом іржавих завісів. І від того звуку у Валерика чомусь защеміло серце.

На дверях — маленький замочок, про людське око, крутни його рукою — скрутиш. Заглянули у вікна. Стіл, шафа, канапа, стільці попід стінами і навколо столу. Кухня з посудом на мисничку. Видно, господарі, прощаючись з своєю хатою, ретельно прибрали її.

— Що ж будемо робити, Валерику? — питає батько.  — Жити будемо. Куди ж нам діватись?

— І то правда… Ось тільки сходимо ще в міськраду, щоб узяти дозвіл, та й заживемо.

У міськраді татарин у синьому галіфе, у зеленій гімнастерці, підперезаній широким жовтим поясом, довго розглядає евакуаційні папери. Все правильно: батько і син Волкови евакуюються до Криму, в Бахчисарай. Міськрадівець навіть радий, що йому не треба піклуватися про житло для прибулих.

— Оселяйся, дорогий, оселяйся, живи на здоров'я, — каже він до батька. — Цей папірець тобі вже не потрібний. Мені потрібний.

Він ховає в шухляду свого столу довідку про евакуацію й питає:

— Що робити будеш?

— Швець я, — пояснює батько. — Майстер першої руки.

— Дуже добре, дорогий! Буде робота. Ось скільки роботи!.. — І він