Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Валерик довго й мовчки дивився на нього, почуваючи, як гіркий жаль крає його серце. Далі сказав:

— Тату, я побіжу холодної водички пошукаю.

— Побіжи, Балерину, бо справді пити хочеться. Пилюка аж на зубах тріщить… Тільки не барись, швиденько збігай.

Але дарма Валерик сподівався, що воду можна дістати легко. На станції біля крана, який стирчав з червоної цегляної стіни, стояла юрба людей і лунав неймовірний лемент. Люди лаялись, кричали одне на одного, штовхалися — кожен хотів наточити у банку, у пляшку чи хоч у кухлик води. А вона бігла з жовтого мідного краника тонюсінькою цівочкою, такою тонюсінькою, як ниточка, і кожну мить здавалось, що ця прозора ниточка ось зараз перерветься зовсім.

Поштовхавшись трохи та подивившись, що тут робиться, Валерик виліз з натовпу і чкурнув подалі від станції. В одну вуличку пристанційного селища, в другу. Шукав водопровідну колонку чи двір з колодязем.

У дворах було глухо, ніби там усе повимирало. Чимало будівель було зруйновано. Виходить, що й тут уже побували фашистські літаки!..

Нарешті Валерик набрів на гурт людей, які щільним живим кільцем оточили колодязь з почорнілим від давності дерев'яним дашком. В середині цього кільця порядкував матрос у сорочці з синім смугастим коміром і в безкозирці, хвацько збитій на чорну веселу брову. Він роздавав людям воду, зачерпуючи її з відра здоровенним мідним кухлем.

— Тільки не лізьте одне на одного, як таргани! — покрикував він весело. — Не напирайте! Всім вистачить… Хазяйка тут добра. Каже: раз ти — матрос, твоє діло — вода, бери пий і людям роздавай. От я чесно й роздаю. Тільки не штовхайтесь, не напирайте!..

Тут він помітив Валерика, який стояв трохи осторонь в яскравому червоному галстуку і з цікавістю слухав, як матрос править теревені. Підкликав:

— Ей, піонере! Давай і твою посудину, наллю!

Валерика пропустили до колодязя. Адже — найменший серед інших, та й матроса не можна не послухати, якщо він тут завідує водою.

Моряк наповнив Валерикову пляшку, сказав:

— А тепер ще раз нап'юсь холоднячка та й баста… Бувайте здорові…

Він припав губами до вінця відра. Валерикові здавалось, що матрос навіть воду п'є якось по-особливому весело, ніби граючись. А напившись удосталь, крякнув з задоволенням, промовив:

— Ну от і все… Тепер без мене тут… Тільки щоб був морський порядочок! Чуєте?.. Ось ви… — показав він пальцем на якогось дідуся. — Ви будете старшим, папашо… Всім слухати папашу! Ясно?.. — вигукнув він і посунувся з натовпу.

Підійшовши до Валерика, моряк коротко запитав:

— На схід?

— Ага… — промимрив Валерик, а сам невідривно дивився на матроса цікавими, жадібними очима, бо йому ще ніколи в житті не доводилося бачити живих моряків, тільки в кіно та на малюнках.

— А мої паруси несуть мене на захід, старина. Своїх доганяю. Десь там, кажуть, на Дунаї і для мене путяща робота знайдеться… Ти з батьками чи з школою?

— З татком я… Він на вокзалі сидить.

— Ну, пішли… — І по-дружньому підштовхнув Валерика в плече. — А зовуть як?

— Валериком… Валерій Волков я… З Чернівців ми евакуюємось.

— Ясно, старина! — бадьорим голосом промовив матрос— А я — Аркадій Журавльов, водолаз за професією.

— Н-ну?! — здивовано і вражено округлив очі Валерик. — Невже водолаз? Справжній?..

— Найсправжнісінький!.. Був, браток, я і на Балтиці, і у Владивостоці, а тепер ось сказали: ще й на захід правуй. Ну що ж, правувати, так правувати, наше діло — служи трудовому народу!.. А ви ж з татом куди евакуюєтесь?

— Кажуть, що в Крим, — відповів Валерик.

— От де-де, а в Криму зроду не був, — відверто розповідав про себе Аркадій Журавльов. — А побувати хотілося б. Читав я, що там — рай земний. Кипариси, магнолії, гліцинії!.. Ну поживи, поживи в Криму, поки ми Гітлерові зуби повибиваємо, їж кримські лимони, персики всякі і бувай здоров!..

— Ти вже йдеш? — аж трохи злякався Валерик. Йому так хотілося ще побути з цим веселим балакучим моряком.

— Я — людина військова, — пояснив Журавльов. — Запізнюсь у частину — всиплють!

Він міцно потис Валерикові руку і застрибав через колії, метляючи чорним кльошем і зеленим речовим мішком за плечима.

А Валерик повернув до осокорів.

Ще здалеку побачив, що там щось діється. Ніхто не сидів на землі, а всі стояли, збившись в одну купу.

Батько теж тиснувся до всіх. А побачивши Валерика, кинув сердито:

— І де тебе носить так довго?

— Ледве воду знайшов. На, напийся…

Але батько не став пити, а знову почав уважно слухати. Говорив директор. Розповідав невеселі речі:

— Що ж я можу зробити?.. Ледве вламав начальство на один товарний. Поїдуть жінки з дітьми, старі та хворі… А решта?.. Ну, що ж, товариші, доведеться і далі йти пішки… Що я більше можу?..

У нього було страдницьке обличчя, нібито саме він винен у всьому. Навіть руки розвів безпорадно, мовляв, оце що хочете, те зі мною й робіть!..

Люди не розходились, не квапились в дорогу.

Ждали до вечора.

Ждали всю ніч.

Все ще надіялись на щось більше. А може ж, начальство розщедриться ще хоч на один вагон?

Але на ранок наступного дня директор школи приніс приголомшливу звістку: навіть обіцяного вагона не буде!

Жінок з дітьми, старих та хворих порозсовували по вагонах якогось випадкового ешелону. Він постояв на станції лише кілька хвилин і знову загуркотів у невідому далечінь. Адже затримуватись не можна. Так і дивись, з'являться фашистські літаки. Вони