Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Тепер Валериків батько щоранку йде на роботу в майстерню.

Шиє взуття для фронтовиків — грубі кирзові чоботи для солдатів і міцні, мов залізні, черевики з клапанами для матросів. Скільки того взуття треба — й сказати важко! Тому батько часто лишається й на другу зміну.

Валерик сам варить перлову або пшоняну кашу в чавунці, обгортає чавунець ганчіркою, щоб каша не прочахла, і несе батькові у майстерню.

Там його вже всі добре знають і радо зустрічають:

— Он твій помічник іде, — кажуть батькові.

Вітаються з Валериком, як з дорослим, розпитують, де буває, що робить.

А йому є що розповісти.

Він устиг побувати в Бахчисарайському палаці, який колись належав ханові Гирею та його нащадкам. Правда, цей палац з перших днів війни закрили і навіть у двір не пускають, але для Валерика замків не існує. Він знає, як таємними ходами пробратися у двір, заставлений химерними, мов у казці, будівлями. А якщо ти вже у дворі, то тут тільки ширше розплющуй очі — надивишся таких див, що й уві сні не присниться.

Тут і зброя всяка, і заморські коштовності, і живописно розшиті килими… Звісно, всередину, палацу Валерика ніхто не пустить, але він і крізь вікно все добре розгляне…

Одного разу, отак розповідаючи, Валерик побачив дівчинку, яка слухала його разом з іншими. Та так слухала, що й очей не зводила. Тільки дугами вигнулися її білі бровенята. І сама вона вся біла, як степова ромашка. Коротенькі, мов хвостики, кіски — білі.. Худеньке личко — біле. Платтячко на ній — теж біле, а рукава гаптовані червоною заполоччю. Навколо білої шийки — разок червоного простенького намиста. Де вона тут така взялася?..

Ну, хай слухає та заздрить йому, Валерикові. Бо сама вона нічого такого не побачить, мабуть, тільки й знає, що маминої пелени триматися!..

Але коли Валерик з порожнім чавунцем вийшов з цеху і опинився за ворітьми майстерні, дівчинка підбігла до нього:

— Ой, як ти гарно розповідав!.. Невже ото скрізь бував і все те бачив?

— А що ж я вигадувати буду? — підкинув голову Валерик.

— Візьми й мене з собою, — попросила дівчинка.

Валерик критично окинув поглядом її худенькі плічка, тендітну, якусь легеньку, як пір'їнка, фігурку й відповів:

— Куди тобі!..

Сині очі дівчинки блиснули образою.

— Подумаєш!… Та ти спробуй мене наздогнати. Ану — наввипередки!..

І вона зірвалася з місця та залопотіла босими ногами по дорозі. Валерик кинувся за нею. Він біг щодуху, але справді не міг догнати дівчинку. Вона так легко, спритно й швидко перестрибувала з каменя на камінь, що, здавалось, не бігла, а летіла, як пташка. Довго вони так змагались, поки дівчинка сама зупинилась і переможно сказала:

— Ага, наздогнав?.. Отож!..

Вона сіла на камінь. Біля неї примостився й Валерик.

— Як тебе звуть?

— Галя.

— А чого ти була в майстерні?

— Там моя мама працює закрійницею. Заготовки робить… А живемо ми аж он на тому кутку. Я теж дома їсти варю, так як і ти. І мене мама хвалить так, як тебе тато…

Галя сподобалась Валерикові, і він сказав:

— Ну, гаразд. Давай разом підемо в ханський палац.

Очі в дівчинки спалахнули радістю.

— Коли?

— Хоч зараз. Я тільки по дорозі чавунець додому занесу.

— Пішли, — одразу ж погодилась Галя.

Валерик знав легший і простіший хід у двір палацу, але він навмисне повів Галю крученим і заплутаним ходом. Хай знає, що все те, що він розказував, — правда!

Уже в дворі він наказав Галі голосно не розмовляти і дивитись у всі боки, щоб не пійматися комусь у руки, і запропонував:

— Давай виліземо на отого дуба і звідти подивимось, що там у горішніх кімнатах. Я й сам ще не бачив.

— Давай…

Дуб був старезний, гіллястий. Валерик підсадив Галю до першої гілки, а потім і сам, підстрибнувши, вчепився та подерся вгору… Але не встигли вони заглянути у вікно, як почули розмову кількох чоловік і причаїлися.

То були, мабуть, якісь вчені. Вони довго сиділи під деревом на лавці і розмовляли, гортаючи товсті книги та розглядаючи малюнки і креслення. А Валерик і Галя трималися серед густого листя на гілляці, затамувавши подих. Боялись, щоб не хруснула суха галузка, щоб не шелеснуло листя. Уже руки й ноги в них поніміли, а люди все розмовляють.

Потім один з них звів голову, оглядаючи будівлю, і раптом помітив дітей.

— А що це за мавпи на дереві?! — здивовано вигукнув він. — Ану, злазьте звідти!

Замість того щоб злізти, Валерик подерся ще вище, а Галя за ним.

Одна товста гілка відхилилася вбік і майже лежала на кам'яній стіні, з якої можна було стрибнути вниз і втекти. Ось цією гілкою Валерик та Галя й скористалися, вони подерлися по гілляці, лякаючи тих, що стояли внизу.

— Та куди ж ви? — тепер уже тривожно гукали вони. — Упадете, розіб'єтесь!.. Злазьте сюди, ми вам нічого не зробимо!..

Але хлопець і дівчина спритно й швидко дісталися до стіни, перемахнули через неї і — тільки їх і бачили. Ще почули, як один сказав:

— Справжні тобі мавпенята!

І всі засміялися, радіючи з того, що діти не попадали.

Ця пригода і