Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач
Нерідко блукали вони й поза містом, по берегах річок Качі та Альми, а іноді доходили аж до Верхнього та Нижнього Чергуна.
Траплялося так, що часом Галя не приходила в майстерню, поралася по домівці. Тоді Валерик мовчки слухав, про що розмовляють між собою дорослі.
А розмови їхні здебільшого були невеселі. Та й де їм узятись веселим, коли становище на фронтах щодня гіршало. Вимотуючи ворога в тяжких кривавих боях, радянські війська відходили. А фашисти наступали, просуваючись углиб нашої країни на півночі, на заході й на півдні. Уже вороги обложили Одесу, і звідти щодня приходили тривожні вісті.
Батько повертався з роботи все похмуріший і задуманіший. А одного разу прийшов просто-таки пригнічений, аж ніби зігнуло його. Довго сидів мовчки, звісивши голову, і нарешті спитав:
— Ти сьогодні радіо слухав?
— Ні, я в замку Тепе-Кермен був. Там тих печер так, мабуть, штук із двісті! А церква в печері! Як її тільки видовбали?..
Але батько перебив Валерика:
— Погані наші діла, синку. Страх які погані… По радіо передали, що наші залишили Одесу… Подумати тільки, Одесу залишили! Після таких боїв, після таких жертв!.. Що ж це робиться?..
— Та хіба ж таки їх не можна зупинити, тату? — з болем запитав Валерик, пройнявшись гострою тривогою за те, що сталося.
— Зупинимо, сину… Але хто думав, хто думав?..
Батько говорив сповільна, видобуваючи з своїх запалих грудей слово за словом. Надовго змовкав. І тоді Валерикові здавалось, що він чогось ще не сказав, дуже важливого. І — не помилився.
— Завтра я вже в майстерню не йду…
— Чому це? — аж кинувся Валерик.
— Все населення посилають на окопи… Будемо оборонні рубежі будувати.
Ці тихо сказані слова приголомшили хлопця. Він ступив до батька і, ніби все ще не вірячи почутому, спитав:
— Тут… оборонні рубежі?! Та сюди фашисти ніколи не дійдуть!
— Коли б то… — сумно похитав головою батько, і в голосі його Валерик вчув непевність. — Пошукай там у сараї, може, лопата яка, лом чи кайло… Все знадобиться. І я піду на окопи?
— Всі підуть, синку, і старі, й малі. Я ось теж… Щось та допоможу.
Він заходився розпалювати грубку, щоб приготувати на завтра їжу на двох на весь день.
А Валерик пішов нишпорити по сараю. Тут він справді знайшов дві лопати і лом. Все це заіржавіло, мабуть, струментом користувалися ще тоді, як будували хату…
* * *
Не спалося Валерикові тієї ночі. Він часто прокидався, дивився в темні вікна, в яких вимальовувались піраміди кипарисів, дослухався, чи не йдуть люди по вулиці.
Чув, що не спить і батько, — під ним увесь час поскрипувало ліжко.
Схопився рано. Вибіг на подвір'я, оглянувся довкола. У вузькій долині, де стоїть хата, ще плаває ранковий морок і від кам'янистої землі тягне холодом. А верхівки скель на горах уже ясніють в промінні невидимого сонця. І гострі шпилі нерухомих, ніби закам'янілих кипарисів теж спалахнули тьмяним світлом.
День у Криму настає швидко. Не встиг Валерик налити води в цинковий рукомийник, прибитий до вкопаного в землю стовпчика, та вмитись, як уже і в двір сонце бризнуло теплим ласкавим промінням, пригріло оголену засмаглу спину.
«Жаркий день буде», — подумав Валерик і пішов шукати якусь посудину, щоб набрати в неї води.
Поки йшли до батькової майстерні, де було призначено збір, до них приєдналися ще люди. Віталися і затівали розмову про те саме — про війну, про ці окопи…
Валерик спершу дослухався до розмов дорослих, потім влився в гурт підлітків, які теж ішли працювати разом зі своїми батьками. Серед них була й Галя.
— І ти — на окопи? — здивувався Валерик.
— А що? — підвела вона на хлопчика великі сині очі.
— Та… нічого, — знітився Валерик, згадавши, яка Галя спритна та витривала. — Важко там… Це — чоловіча робота.
— А я буду мамі допомагати, — сказала Галя. — Удвох ми більше зробимо.
На її худеньких плечах висіло дешеве в синеньких квіточках платтячко, голову покривала від сонця легенька хустинка, зав'язана по-сільському вузликом на підборідді. В руках вона тримала жовтий чемоданчик, мабуть, з їжею. А її мама стояла в гурті дорослих з лопатою.
Біля майстерні людей чекали вантажні автомашини з дерев'яними лавками поперек кузова.
Всілися потісніше. Вирушили.
А коли прибули на місце, то здивувалися. Тут було вже нарито чимало окопів. Як дула гармат, стирчали в один бік закопані в землю дерев'яні колоди, що мали зупинити ворожі танки. І навіть уже стояли загороди з колючого дроту.
Все це зробили солдати. Солдат було багато. Розстебнувши коміри, а то й зовсім роздягтись до пояса, вони працювали дружно, копали хитрі, заплутані ходи сполучення, будували доти і дзоти.
До приїжджих підійшов високий і ще зовсім юний командир, теж з розстебнутим коміром і закачаними по лікті рукавами.
— От спасибі, що приїхали допомагати, — просто і зовсім не по-воєнному сказав він. — Тут роботи вистачить та ще вистачить. Мартинов! —
