Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач
А самої Галі Валерик так уже й не побачив.
Машина загуркотіла, підстрибуючи на нерівній землі, повезла й мертву Галю, і її ледь живу від горя маму.
А тих, хто залишився, зібрав командир. Був він тепер блідий і говорив глухо, наче йому раптом забракло голосу.
— Товариші!.. Дорогі товариші, самі бачите — немає у нас окремо фронту і тилу. Є одна війна і єдиний фронт. А ми з вами — фронтовики. Тож давайте працювати далі. Ця оборонна лінія потрібна вже зараз — тут приховувати нічого. Жорстокі бої точаться на Перекопі. Якщо фашисти прорвуться в Крим, тут їх будемо перепиняти. Бо за нами — вже Севастополь…
І знову задзвеніли заступи, загупали ломи та кайла.
Важко Валерикові. Здається, болить кожен м'яз і кожна кісточка, але він намагається не думати про це. Навіть не хоче, щоб хтось помітив криваві мозолі на його долонях. Мовчки витре кров, скривиться нишком від болю й працює далі.
З заходом сонця сіли перепочити трохи. Батько сказав:
— Ось що, Валерику. Я тут і на ніч залишусь, а ти йди додому. Переночуєш, а завтра вранці прийдеш.
— Не хочу я додому, — заперечив Валерик. — Тут буду, а тобою.
Голос у батька посуворішав:
— Ти слухай, що кажу. Он хоч руки в гарячій воді попариш та перев'яжеш… Думаєш, я не бачу?.. І пайок на карточки одержати треба. Не пропадати ж йому.
Валерик скорився.
Ішов додому повільно, поспішати немає чого. Перед очима на тлі ще синього, але вже темніючого неба вимальовувались застиглі хвилі гір. Були вони або зовсім голі, або вкриті чорними плямами лісів. У низинах в кам'яній непорушності підпирали небо гостроверхі кипариси, а між ними кучерявилися садки, з яких визирали хатини в червоних черепичних шапках. Вогнів у вікнах не видно. Їм би й час засвітитися, та вже і з Криму оголошене світломаскування. Війна й тут погасила живий вогонь людських осель.
Краса кримської природи зараз не вабила, не чарувала Валерика. В голові засіла одна думка: невже фашисти, почавши свій кривавий похід на далеких західних кордонах, прийдуть аж сюди? Невже й звідси доведеться тікати?.. Але куди втечеш? Адже Крим — це півострів, оточений з трьох боків морем і з'єднаний з материком лише вузеньким Перекопським перешийком. А он командир каже, що вже й на тому перешийку тривають запеклі бої. Виходить, що дороги назад, на Велику землю, немає. Виходить, що Крим відрізаний!..
Ця думка вжахнула Валерика. Бої ось зовсім поряд!
І, ніби на підтвердження того, що це таки правда, десь за обрієм протяжно загуркотіло. Ні, то не далекий грім озвався, небо було зовсім чисте і дивилося на землю мерехтливими зорями-очима… То артилерійська канонада на Перекопі. Там зараз іде бій. Гинуть люди так, як оце загинула Галя…
Валерик не пішов додому. Повернув на протилежний кінець міста, до Галиної хати. Він хоче побачити дівчину, ще раз, хоч мертвою.
Але, на його велике здивування, в хаті і на подвір'ї було тихо й темно. Жодної людини. Жодного звуку! Валерик стояв біля воріт і не знав, що робити далі.
Із сусіднього двору, спираючись на ціпок, вийшов дід. Якийсь час він мовчки дивився на Валерика, потім озвався:
— Чого тобі, хлопчику?
— Галю поховали? — спитав Валерик.
— Всіх поховали. І Галю… А ти хто — товариш, може?
— Я ще на окопах лишався і не встиг… — ніби виправдовуючись, тихо промовив Валерик.
— Еге ж, нема Галі, — похитав головою дід.
— А де її мама?
— Люди взяли до себе. Її тепер не можна саму лишати… А ти ж де живеш?
— Там… — невиразно махнув рукою Валерик і пішов.
Знову докотився гул далекого бою. І Валерик подумав: «Це ж тут тільки за один наліт — стільки смертей, а що ж там робиться, на передовій!..» Він почував себе якимсь самотнім, нікому не потрібним, спустошеним. Тяжка туга облягла його серце, здавила до болю, і на очі йому навернулися сльози. Отак би зараз, здається, й заголосив, як Галина мама, але що це допоможе?.. Хто почує біль його серця?
Він ішов навмання, не думаючи, куди йде й навіщо. Може, була вже північ, коли відчинив хвірточку до свого двору. Зайшов у хату, не роздягаючись, ліг на канапу, знесилено заплющив очі. І перед його уявним зором попливли картини з пережитого, одна за одною, трохи неясні, маревні, переплутані…
Довга і важка дорога від Чернівців до Бахчисарая, моряк Аркадій Журавльов…
Живе Галине обличчя, вона дивиться на нього великими синіми очима.
Літак з чорними хрестами на крилах…
Галина мама борсається в руках у людей…
І знову до вух долинув гомін канонади.
Це вже не картини спогадів, а дійсність. І Валерик аж здригнувся.
Від наступного гуркоту шибки у вікнах тонко й тривожно заспівали.
Тепер він лежав і тільки дослухався до того зловісного грому, який то затихав, то наростав, ніби його сюди заносило подувами вітру.
Десь на світанку Валерик ненароком заснув.
А може, то йому лише здалося. Бо коли брязнула залізна клямка дверей, він уже схопився й стояв на ногах.
Увійшов батько. В сутінках його обличчя було невиразне. Але з усього видно, що він дуже схвильований. Рухається по хаті якось рвучко, нерівно, тикається з кутка в куток, ніби хоче щось робити, але не знає, за що хапатись.
— Що таке, тату? Чого ти прийшов?
— Біда,
