Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон

— Та хай їм грець, П'юІ Адже гроші вже в нас, — пробурмотів один.

— А ті кляті папери вони, мабуть, сховали, — додав інший. — Бери гроші, П'ю, і годі тобі казитися.

П'ю справді був мов скажений. Останні заперечення остаточно розлютили його. Він почав бити палицею праворуч і ліворуч. Хоч П'ю був і сліпий, але багатьом його товаришам припало таки чимало ударів.

Ті в свою чергу засипали сліпого волоцюгу найдобірнішою лайкою, супроводжуючи її страшними погрозами. Вони даремно намагалися спіймати та вихопити в нього з рук. палицю.

Ця сварка була для нас порятунком.

У самий її розпал з горбів, що підносилися над селом, почувся цокіт підків. Майже тієї ж миті десь за парканом пролунав пістолетний постріл і блиснув вогник. Очевидно, це був останній сигнал, що попереджав про крайню небезпеку. Пірати кинулися врозтіч, — хто до моря вздовж затоки, а хто просто вгору, по схилу горба. Через півхвилини з усієї зграї на дорозі лишився тільки П'ю. Вони кинули його напризволяще — чи тому, що забули про нього в паніці, чи, може, навмисне, щоб помститися за його лайку й стусани. Лишившись один, він розлютовано стукотів палицею по дорозі, простягаючи вперед руки й закликаючи на допомогу своїх товаришів. Нарешті він збився з дороги і замість того, щоб іти до моря, помчав до села.

Він пробіг за кілька кроків од мене, волаючи щосили:

— Джонні, Чорний Пес, Дерк!.. — він називав і інші імена. — Ви ж не кинете старого П'ю, не залишите старого П'ю, братки!

Кінський тупіт з вершини горба тим часом наближався. Вже можна було розрізнити чотирьох чи п'ятьох вершників, осяяних місячним промінням, які галопом спускалися вниз.

Тоді П'ю зрозумів свою помилку. Він дико закричав і, повернувшись, побіг до придорожнього рівчака. Він впав у нього, але миттю підвівся і, остаточно розгубившись, кинувся бігти знову, просто під копита коней.

Передній вершник спробував був обминути його, але не зміг. П'ю потрапив під коня і впав, пронизливо закричавши. Крик цей немов розірвав нічний морок. Чотири кінських копита зім'яли його, притисли до землі й промчали далі. П'ю впав набік, потім повільно перевернувся лицем униз і завмер.

Я вискочив із схованки і гукнув вершникам. Вони збилися навколо сліпого, налякані нещасним випадком. Я одразу пізнав їх. Позаду всіх їхав той самий хлопець, який погодився помчати з села викликати доктора Лайвсі. Решта були вершники берегової охорони, яких він зустрів по дорозі і догадався покликати нам на допомогу. Чутки про якийсь люгер[15] у Лігві Кітта дійшли до начальника митниці Денса, і він вирушив туди вночі з дозором. Лише завдяки цьому і врятувалися ми з матір'ю від неминучої смерті.

П'ю було вбито. Що ж до моєї матері, то коли її віднесли в село, оббризкали холодною водою й дали понюхати солі, вона скоро прийшла до пам'яті. Незважаючи на пережитий страх, вона все ще скаржилася, що не встигла відрахувати своїх грошей.

Тим часом начальник митниці з своїм загоном поскакав до Лігва Кітта. Та оскільки стражники боялися засідки, вони спустилися до берега, спішились і повели коней за поводи. Отже, не дивно, що коли вони нарешті дісталися до бухти, люгер уже встиг знятися з якоря, хоч і виднівся ще досить близько від берега. Начальник митниці гукнув людям на судні. У відповідь хтось порадив йому відійти в тінь, щоб не дістати доброї порції свинцю. Тієї ж миті куля просвистіла біля самісінького його плеча.

Люгер пройшов повз мис і незабаром зник.

Містер Денс, за його словами, лишився на березі, «мов риба, викинута з води». Все, що він міг зробити, це надіслати людину в Б… щоб вислати в море кутер[16].

— Та це все одно даремно, — сказав він. — Вони втекли, і наздогнати їх неможливо. Я радий, — додав він, вислухавши мої розповіді, — що наступив містерові П'ю на мозолю.

Я вже встиг розповісти йому про сліпого.

Разом ми повернулися до корчми. Ви навіть уявити не можете, який ми там побачили розгардіяш. Шукаючи мене й матір, розбійники скинули на підлогу навіть стінний годинник. І хоча вони нічого не взяли, крім мішка з капітановими грошима та кількох срібних монет з нашої каси, мені відразу стало ясно, що ми розорені.

Містер Денс довго нічого не міг зрозуміти.

— То, кажеш, вони взяли гроші? Ну, гаразд, Гокінс, а чого ж вони тоді шукали? Може, ще якісь гроші?

— Ні, сер, я гадаю, їм потрібні були зовсім не гроші, — відповів я. — Певно, вони шукали те, що лежить зараз у мене в кишені. Правду кажучи, я хотів би покласти цю штуку в безпечне місце.

— Правильно, хлопчику, абсолютно правильно, — відказав він. — Давай її мені, якщо хочеш.

— Я хотів віддати її лікареві Лайвсі… — почав я.

— Абсолютно правильно, — гаряче перебив мене містер Денс. — Абсолютно правильно. Лікар Лайвсі — джентльмен і суддя. Мабуть, мені теж краще поїхати туди самому й доповісти про все йому та сквайрові. Як би там не було, а містер П'ю помер. Я ніскілечки не шкодую про це, але, бачиш, його забито, і можуть знайтися люди, які раді будуть обвинуватити офіцера берегової охорони його величності в цій смерті. Чуєш, Гокінс? Якщо хочеш, я візьму й тебе з собою.

Я радісно подякував йому за запрошення, і ми повернулися в село, де стояли коні. Поки я розповідав матері про свій. намір, всі вже посідали в сідла.

— Доггер, — сказав містер Денс, — у вас добрий кінь. Посадіть цього молодця до себе за спину.

Щойно я встиг злізти на коня, тримаючись за пояс Догтера, як начальник охорони віддав команду, і загін риссю поскакав по дорозі до будинку лікаря Лайвсі.

Розділ VI

КАПІТАНОВІ ПАПЕРИ

Ми мчали щодуху всю дорогу і нарешті зупинилися перед дверима будинку лікаря Лайвсі. У вікнах по всьому фасаду було темно.

Містер Денс наказав мені зійти з коня і постукати, Доггер підставив стремено, щоб мені легше було стрибати. Майже негайно служниця відчинила двері.

— Лікар Лайвсі дома? — спитав я.

— Ні, нема, — відповіла служниця. — Він приходив додому вдень, а тепер пішов пообідати й посидіти вечір у сквайра.

— Їдьмо туди, хлопці, — сказав містер Денс.

До садиби сквайра було недалеко. Я навіть не сів у сідло, а побіг поруч з конем