Браслет із знаком лева - Леся Холодюк

Майкл полюбив їсти те, що готувала Марта. Ніколи, крім дитинства, він не бачив, як поводяться жінки на кухні. Його дівчата не виявляли бажання вовтузитись із приготуванням і віддавали перевагу магазинним харчам, які розігрівалися за лічені секунди в мікрохвильовій пічці і усі мали однаковісінький — ніякий смак.

А Марта, навпаки, не любила півфабрикатів у розцяцькованих упаковках. Вона навіть купила собі великого плетеного кошика, частенько удвох вони ходили на базар і тоді Майкл, несучи за Мартою наповнений кошик, мало не на весь базар вигукував по-українськи: «Забула купити капусту. Невже не зробиш го-луб-ців?»

Марта вчила його розмовляти українською. І два тижні не минули марно. Коли прокидався, вітався з Мартою:

— Доб-ро-го ран-ку! Хочу їсти!

А після сніданку завжди казав:

— Дя-ку-ю! Дуже смачно, кохана!

Вчора зранку Майкл змолов тарілку холодного пісного борщу, не дивлячись на протести Марти (яка залишила борщ на обід, бо раціонально розраховувала кожну витрачену копійку), примружив очі і чітко видав:

— Від твій борщ я маю кайф.

Та Марту від однієї згадки про їжу знову занудило.

— Навчила на свою голову, — подавила нудотний клубок, що підкочувався до горла.

Вчора вони купили квитки на літак до Медана. Ціни на них були такими високими, що Марта аж злякалася і запропонувала йти пішки.

— Ні! — заперечив Майкл. — Завдяки тобі ми трохи зекономили на їжі і тепер у мене вистачить грошей ще й на сюрприз.

— Який?

— Потерпи трохи.

Але Марта вже вистрибувала навколо, шарпала Майкла з усіх боків і випитувала:

— Ну, хоча б одним словом натякни!

Майкл заховав куплені квитки до кишені і знову пожалкував, що десь зник його пояс-гаманець. Але гаманець був порожнім і Майкл змирився з такою втратою.

Біля телеграфного відділення летовища Майкл зупинився і сказав:

— Ось мій сюрприз. Замовляй розмову зі Львовом.

Марта ахнула. На очі набігли сльози і завмерли величезними озерами. Майкл пригорнув до себе дівчину:

— Я хотів купити тобі сукню, але, гадаю, зможу зробити це відразу, як доберемося до Медана. Там на мене чекає грошовий переказ. Давай, пиши номер, — легенько підштовхнув дівчину до телефоністки.

— Тільки не відходь від мене, — витирала сльози Марта.

Як тільки вони оселилися в бунгало, Марта надіслала листа додому. Але знала, що так швидко лист не міг потрапити до Львова. Як зможе тепер розповісти усе матері, коли Майкл замовив три хвилини, а вона така безпорадна з відліком часу і боїться, що й зараз не збереться з думками.

Мама була майже поруч. Чути її було так добре, що Марта заніміла, відчуваючи, як тремтить мамин голос.

— Господи, доню, це ти? Вуйко Степан уже разів зо двадцять телефонував за тобою. Я знаю, що сталося з літаком, і тебе довго не могли знайти. Де ти, з тобою все гаразд?

— Мамо, я така щаслива, — плакала Марта. — Я тут, на Суматрі, разом з Майклом. Я тобі у листі все-все написала.

— Хто такий Майкл? І чому ти аж на Суматрі?

— Я люблю його, мамо. Це мій Майкл. Він тут, поруч.

Майкл бачив, як важко Марті дається кожне слово, як нервове схлипування перериває мову.

— Хелло, мем, — взяв слухавку і заговорив, як міг, по-українськи:

— Я Майкл Харріс, кохаю Марту. Ми будемо завжди разом. У нас все окей. Цілую.

Лічильник вибив останню, третю хвилину, і на цьому їх роз’єднали.

Час, виявляється, має хвилини. Які вони швидкі…

… остання ніч у бангало зникала, стиралася, забирала з собою таїну кохання, останні слова, сказані Мартою:

— Я кохаю тебе… І кохатиму завжди. Я навіть уявити не могла, що знайду тебе на другому кінці землі. Але, Господи, яка я щаслива, що знайшла тебе, саму себе, тебе в собі і себе в тобі…

— Марто, послухай, я хочу сказати, — сперся на лікоть Майкл.

— … що океан теж пробудився, як ти, і став такий лагідний, чуєш?

Зіскочила з ліжка. Дівоча оголена постать купалася у перших променях сонця.

— Ходімо! — покликала Майкла і відчинила двері.

Передранішнє повітря миттю влетіло до кімнати разом з легким вітерцем. Од цього волосся Марти здійняло золотаву куряву. Уже знадвору ще раз покликала:

— Майкле, поглянь, який спокійний океан…

Він піддався тим чарам, навіть не намагаючись боронитися. Просто перед ним стелилася золота сонячна стежка, по якій йшла у воду Марта. Її тепер можна було впізнати по темнозолотому силуеті.

Наздогнав, торкнувся вустами шовкової засмаглої шкіри. Дівчина повернулася, стала навшпиньки, притулилася гострими грудьми:

— … кохай мене…

Вторив її гнучкому стану, насолоджувався кожним рухом дівочого тіла на своїх бедрах. Шаленіли разом з хвилями, завмирали в обіймах від знемоги…

І лише коли сонце врешті-решт вмостилося над верхівками дерев, розімкнули обійми і неквапливо пішли до бунгало. Там Майкл зберігав слова, а вони чекали, і як тільки переступили поріг, виринули трепетно, несподівано:

— Марто, кохана моя, виходь за мене заміж!

Марта засміялася тихо, і по її сміху, що нагадував лагідну говірку вранішніх хвиль, зрозумів, що вона згідна.

— Ти давно уже став моїм чоловіком, — заховала обличчя на грудях коханого.

— До пана Сібелюса треба зайти за результатами обстеження, — спустився на землю Майкл. — Сподіваюсь, моя дружина уже не має клопотів з медициною?