Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський

звикають до нових прізвищ. Передати їм гроші, аби купили собі пристойніші вбрання, бо їдуть до Відня, як пани комерсанти, а не якесь там бидло. На Фіріхштрассе, 53 йому сказали, що на третю годину має з'явитись на розмову до чолового, який чекатиме у Левка Гарлиги, то буде вже останній інструктаж перед від'їздом, але до третьої ще цілих дві години. Опісля, може, вже й не випаде попрощатися з Катрею, а зараз сам бог велить. Зупинив таксі і, назвавши адресу пивниці, що за квартал від будинку чолового, сів на заднє сидіння. В таксі завжди їздив один, вмощуючись так, щоб ні таксист, ні перехожі не могли розгледіти його обличчя. Конспірація давно стала звичкою. Господи, куди відлетіли ті недовгі роки юності, коли жив, як усі люди, не боявся, не крився, ходив з піднятою головою і не ховав очей ні від ворогів, ні від друзів. Це було ще три роки тому, а здається, минуло ціле життя. Постарів душею так, ніби рік рахувати за десять. Та хіба не постарієш, коли в цьому вертепі душа шкварчить, наче на розпеченій пательні… А почалося з невинної забави. Дружок по гімназії підсунув книжечку, потім другу, а там і до бойскаутів записали. В сорок третьому став членом ОУН і одразу пішов у підпілля. Руки чесалися поквитатися з окупантами, а провідники переправили на терени Польщі. Був у боївках Рена, Дідика, Бродича, що діяли на Сяноччині. Діяли! Бодай ніколи б не згадувати таку діяльність… Обдирали людей, тягли останнє. Українців не милували, а поляків при найменшому спротиві мордували на смерть. Але поки були на Сяноччині одні, то та різня ще була квіточками, ягідки з'явилися разом з тими, хто тікав від совітської армії з Ровенщини, Львівщини. Ті набігли люті, скажені, і почалося таке, що й у пеклі не побачиш. Він і зараз здригається, коли ненароком згадує різню в Бали-городі. На те невеличке польське містечко навалилися всі разом… Сорок трупів кинули під церквою. А за що? За яку провину підняли на ножі закривавлений Балигород, тоді він так і не довідався. Це вже тепер розуміє, що далі на Захід з порожніми саквами провідникам іти було не з руки, от і поживилися за рахунок забитих, закатованих людей.

Думки про те, чим жив і чим має жити, приходили до Миколи нечасто, але завжди після роздумів над своїми сімейними незгодами. Досить було згадати про Катрю, і голова йому пухла. Як їм далі жити? Як, коли він сам собі не належить? От і зараз… Господи, коби хто знав, як йому не хочеться їхати до того Відня! А спробуй відмовся — вважай, нажився. Тих, хто багато знає і пробує відійти від справ, Ленкавський і його заплічних діл майстри не милують. От і думай, як тут бути. Вибирай, з ким далі хочеш іти: з Катрусею чи з Бандерою. Може, воно якось саме собою зміниться на краще. Може, чоловий когось іншого візьме в охоронці. Хіба Катрі про таке скажеш? Ні, хай уже що хоче думає про нього, аби лиш правди не знала. Так і йому і їй спокійніше буде.

Таксі зупинилося на розі тихої вулички. Микола розрахувався і зайшов до пивниці. Замовив барменові кухоль пива, а сам подався до кабіни з телефоном. Спершу подзвонив пані Марійці. Вона весело защебетала в трубку: це добре, що він об'явився, бо на нього чекають о третій пополудні. Чоловий обідає в колі сім'ї комерсанта, а по трапезі хоче поговорити з приводу обставин, про які стало відомо лише сьогодні вранці.

Побалакавши з пані Гарліговою, Микола одразу подзвонив на квартиру до Бандери. Там, окрім дітей і Катрі, нікого. Зараз він домовиться з нею, де краще зустрітися. Чи вона вийде до нього, а чи він заскочить до покоїв, скориставшись із того ключа від чорного ходу, який вона дала йому вчора. Поки там немає чолового, квартиру не охороняють.

Микола вже втретє набирав знайомий номер, проте телефон мовчав. Воно, правда, Катря на цей дзвоник від нього не сподівається, але ж де це вона? Чому не підходить до телефону? Дітям брати трубку заборонено, тож озватися має тільки вона. Тривога гострою шпичкою кольнула в серце. Що там могло трапитись? Може, на кухні порається і не чує дзвоника? А може, знову серцевий напад? Вона ж така, що не пожаліється нікому, окрім нього. Вже був певен, що з Катрусею якась біда, а тому вискочив з кабіни, кинув барменові пфеніги за пиво і подався вулицею. Ледве не бігом проскочив квартал і в завулку біля під'їзду, де була квартира чолового, побачив «б'юїк», а біля нього — Байду. Боївка була однією з трьох, що охороняли Бандеру. Але чому вони тут, коли «вождь» уже, певне, миє руки, готуючись до обіду з паном і пані Гарліг? Може, чоловий послав Байду по щось додому? Та, зрештою, то його справа, але показуватись на очі Байді не слід. У того язик, як помело. Вже хотів був податися через прохідний двір, коли угледів Бандеру. Той вискочив з під'їзду, неначе за ним вовки бігли. Скуйовджене волосся, розхристана сорочка — вскочив до машини і гримнув на бойовиків так, що й Микола почув його лайку, «Б'юїк» рвонув від під'їзду.

На дзвінок з квартири ніхто не відгукнувся. За кілька хвилин Микола вже був біля чорних сходів. Цибаючи через дві на третю сходинки, злетів до дверей, що вели на кухню. Прислухався, тихо. Дістав ключа, повернув ним у замку й переступив поріг. Нікого, лише парує на плиті чайник та димить підгоріла молочна каша.

З нею таки щось скоїлося, коли забула про дитячу страву! Де ж вона? У Миколи обірвалося серце. Ще вчора Катря жалілася, що тисне їй у грудях. Кинувся коридором до вітальні й остовпів: у прорізі дверей висіла Катря.

— Ні-і! — закричав страшно. Вихопив ножа, перерізав шворку. Тіло сповзло йому до рук, він закляк над ним і заплакав, заридав гірко над своєю першою і останньою любов'ю.

Розділ сьомий
ФІРМА ЗАПРОШУЄ

Ось уже кілька місяців Юта звикає до нової посади. Кожного