Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
— Роздягайтесь! — кидає він коротко. Очі його блищать невситимим голодним блиском. Запрошення роздягнутись він вимовляє завченим тоном наказу. Чи не над ешелонами в’язнів, привезених до концтабору, він лунав, коли нещасних людей піддавали так званій «санобробці»?
У приймальні Гелена обох відвідувачів зустрів його секретар, теж у цивільному, і теж з військовою виправкою.
— Я вже доповів про ваш прихід шефові, будь ласка, пройдіть, гер Нунке! — запросив він. Його обличчя, постать просто сочилися люб’язністю, ніби зустрічав він не викликаних шефом підлеглих, а своїх власних гостей. — Вам, гер Шульц, доведеться трохи зачекати. Сподіваюсь, недовго. Прошу, влаштовуйтесь якнайзручніше, там на столику нові журнали, попільничка. Як бачите, палити у нас не забороняється, я сам заповзятий курець і розумію, що то важать одна-дві сигарети перед розмовою з начальством.
— Тоді я зараз-таки з цього скористаюсь. Дозвольте запропонувати і вам? — Григорій витягнув пачку «Честерфілд» і простягнув її секретареві.
— Саме моя марка. Вельми вдячний! Охоче випалю сигарету в вашому товаристві, сьогодні шеф не дуже завантажив мене паперами, отже, можу дозволити собі таку розкіш.
Запаливши, обидва сіли біля журнального столика, вгору звилися дві цівочки диму.
— Як там Берлін, гер Шульц?
— Не так добре, як хотілося б, гер…?
— Готгард, Рудольф Готгард, пробачте, що досі не відрекомендувався.
— Позначається поділ на сектори, гер Готгард, а звідси і все інше. У значній своїй масі берлінці недоїдають і замерзають. І велику частку провини за це треба покласти на американську військову адміністрацію на чолі з генералом Клеєм. Американці більше дбають про вивезення наших патентів, про експорт вугілля і лісу, вилучення цінностей, ніж про місцеве населення. Що ж до імпорту… Втім, ви, певно, й самі знаєте, що за м’ясо, зерно ми мусимо сплачувати вдвічі дорожче, ніж вони коштують на міжнародному ринку. Я вже не кажу про «чорний» ринок, де ціни взагалі астрономічні…
— Приємно бачити людину, так добре обізнану з економічним станом країни. Це робить вам честь, гер Шульц. На жаль, інші наші відвідувачі здебільшого розповідають про нові кабаре і «герлс», які там виступають… Радий вам сказати, що в Мюнхені ми дечого досягли в боротьбі з «чорним» ринком. Ви взагалі бували раніш у Мюнхені?
— Я тут народився, але виїхав разом з батьками рано, семирічним хлопчаком. В роки війни довелося відвідати Мюнхен двічі, обидва рази було дуже мало часу.
— О, тоді вам доведеться знайомитися з містом наново…
Григорію хотілось зосередитись, внутрішньо підготуватись до розмови, що на нього чекала, та голос Рудольфа Готгарда невпинно дзижчав над вухом, лагідний, вкрадливий, кожна нота випромінювала доброзичливість і ту перебільшену люб’язність, що так здивувала Григорія, тільки він зайшов до приймальні. Все разом узяте присипало, заколисувало, створювало атмосферу благодушності.
«Він виспівує, мов сирена, що прагне приспати пильність рибалок, — подумав Гончаренко. — А чи не криється тут точний розрахунок? Не дати людині зосередитись, розмагнітити її, щоб предстала вона перед очі аса розвідки кваша квашею. Так би мовити, гра на контрастах. Тут тебе гладять оксамитовою лапкою, а там — по голові обухом…»
І, слухаючи Готгарда, Григорій то кивав головою на знак згоди з тим чи тим твердженням, то вставляв якесь зауваження, думаючи водночас про своє. Думки його ніби текли двома паралельними річищами. У верхньому, мілководному, збивалося саме шумовиння. В глибинному — тугі струмені проривали породу, прокладаючи собі дальній шлях, часом закручувались коловоротом, та, виринувши з виру, знову котилися вперед, долаючи нові й нові перешкоди.
Нунке вийшов хвилин за двадцять і жестом показав Григорію, що тепер його черга зайти. Гончаренко звів запитальний погляд на секретаря, той підхопився на рівні ноги.
— Гер Шульц, екселенц! — доповів він, прочинивши двері.
Григорій переступив поріг, зробив кілька кроків уперед, рука піднялась до скроні.
— Дозвольте привітатись по-військовому, гер генерал-лейтенант: гауптман Фред Шульц за вашим викликом з’явився!
— Що ж, гауптман неіснуючої армії, сідайте! — кинув Гелен і на мить звів на свого співрозмовника очі. Григорій не встиг помітити їх виразу, але в тоні сказаного вчувалася гірка іронія.
— Вона існує, оскільки існуємо ми, її солдати, — урочисто мовив Григорій.
— На все свій час, на все свій час. Не будемо забігати наперед. Знаєте прислів’я: багато вкусив, мало проковтнеш? Отже, доводиться відщипувати по шматочку. Поки що мусимо вдовольнятися такими шматочками, як створювана «промислова поліція» і «робітничі команди»… Коли наспіє час, вони стануть кістяком абверу… — Рука Гелена, що досі спокійно лежала поверх якоїсь папки, стиснулась у кулак, вени на шкірі, поцяткованій коричневими плямами, нап’ялися. — Так само, як і ми маємо стати кістяком… — Кулак піднявся і опустився, ворухнулась лише кисть руки, проте в силкованій стриманості цього жесту таїлась загроза — так хижак ховає пазурі перед стрибком.
Григорій провів язиком по пересохлих губах:
— Радий був би служити цій меті, екселенц!
Гелен уп’явся в обличчя свого співрозмовника пильним поглядом:
— Можливо, ви матимете таку нагоду… Генріх фон Гольдрінг!
«Так он у чому річ, ось причина, через яку тебе викликали. Стережись! У біографії Гольдрінга є дошкульна прогалина — час, що передував твоєму арештові і ув’язненню в таборі для військовополонених.
