Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
Один лише бог знає, як за це взятися. Мабуть, у взаєминах з дітьми треба володіти чимсь таким, чого в нього немає. От Шульц, зумів же він причарувати ту злючку Ірене, яка його, Нунке, просто ненавиділа. А що, як спробувати познайомити Ганса з Фредом?.. Нунке скоса глянув на спокійне, з заплющеними очима обличчя Шульца і заздро подумав, як безтурботно Фредові живеться, скільки в того попереду можливостей висунутись, досягти чогось вищого, ніж має він сам… Так, треба запросити Фреда додому, попередньо пояснивши йому ситуацію.
А той, кого Нунке вже звик називати Фредом Шульцем, саме в ці хвилини теж думав про свого супутника:
«Для тебе це небо — рідне, і в цьому вже велике щастя. І ноги твої зараз ступлять на рідну землю. Ти цього не помітиш, ти про це навіть не подумаєш. Бо любиш ти не свою рідну землю, а кумирів, яких на ній створив. До одного з них ти летиш оце зараз на поклін, загіпнотизований силою, що нею його наділили тисячі таких, як ти… А може, я применшую постать Гелена? Бачу його у викривленому дзеркалі, де зміщено всі пропорції? І проникливий розум мені видається хитрістю, вміння маневрувати і обирати категоричні рішення — нерозбірливістю в засобах, прагнення якнайповніше виявити свої здібності — кар’єризмом… Принаймні організатор з нього добрий, а рука тверда і нещадна. Рішучості теж не бракує. Він зарані обміркував безпомилковий хід і вже на початку сорок п’ятого подався подалі від «обожнюваного» ним фюрера. Спочатку до Цоссена, а потім у невеличке містечко в горах південної Німеччини — Оландсальм. Коли ж сюди наблизились американські війська, сам виїхав їм назустріч, везучи, як хліб-сіль, картотеку гітлерівської агентури на європейському сході та інші вельми секретні документи, передбачливо захоплені з собою, ніби для схову. Тепер Гелен, якому американці доручили організувати розвідку, звісно, під своїм проводом, почав вбиватися в колодочки і вже не від того, щоб позбутися набридливого опікунства. Нунке не раз про це обережно натякав, а сьогодні, перед дорогою, нагадав ще…»
Легкий американський літак незнайомого Григорію типу міг розвивати пристойну швидкість, і під крило значно швидше, ніж можна було сподіватись, величезною діорамою ліг Мюнхен, з усіма своїми передмістями, безлистими парками, нерозібраними ще подекуди руїнами, сталевою стрічкою Ізара. Десь тут мас бути і та вілла біля Штернбергзее, де розташувався штаб «найпотаємнішої людини двадцятого сторіччя», як називають Гелена в пресі, прагнучи вразити уяву читачів і створити навколо його імені легенду. А недалечко, мабуть, і Пуллах з усім своїм чималим апаратом.
По дорозі з аеродрому до Штернбергзее Нунке компенсував себе за мовчанку в літаку. Певно, він нервував через історію з Больманом і балакучістю намагався розвіяти власні побоювання. Коли тебе викликає вищий рангом, ніколи не знаєш, чи будуть схвалені твої дії, особливо, якщо йдеться про «Організацію Гелена», як скромно іменується розвідувальний центр у Пуллаху. Остерігаючись шофера, Нунке, звісно, не казав цього прямо, але таким був підтекст кожного його речення. Слова, що сипались і сипались з його уст, нагадували дрібну мжичку, органічно зливалися з безрадісним сірим днем, оголеними деревами, шерехом шин об асфальт. Григорій згадав свої два приїзди до Мюнхена під час війни. Її сліди, як видно було з літака, ще не стерлися з обличчя міста, а от із свідомості людей зникли з дивовижною швидкістю. Інакше б він не сидів зараз поруч з Нунке, не їхав би на аудієнцію до Гелена, не стирчав би в Західному Берліні, щоб не дати там прорости злому зерну, засіяному на нову війну. Чому ж у людей така коротка пам’ять? Невже мозок пересічної людини може осягнути лише речі малого масштабу? А величезні катастрофи просто не вкладаються в нього, лякають своєю грандіозністю, люди відвертаються від них, як від чогось незбагненного, настільки стихійно могутнього, що годі й думати про те, щоб його відвернути…
Коли якийсь Ганс по-звірячому вбиває котрусь там Емму, коли сусіда по дому потрапляє разом з усією сім’єю в автомобільну аварію, коли десь поблизу спалахує пожежа, — це надовго западає в пам’ять жителів прилеглих до місця пригоди вулиць. Події ці стають своєрідним календарем, за яким відраховується час. «Це було в рік трагічної загибелі Герлахів…», «Саме в рік цього звірячого вбивства мій старшенький перехворів на кір…», «Пам’ятаєте, ході ще загорівся наріжний будинок?» Пам’ятаєте, пам’ятаєте, пам’ятаєте… А війна? Хіба ж вона, змівши мільйони людей, не торкнулася кожного особисто? Ще й як торкнулася! Але те, що вона принесла, стало передусім «своєю бідою», яка не те щоб застила лихо загальне, а робила його невідворотним, мов фатум, мов розбурхану стихію, спинити яку і осягнути глибини, де зароджуються катастрофи, понад людську силу. Сутенер, що спалив у грубці труп забитої ним полюбовниці, стає страховиськом, одне ім’я якого породжує жах. Убивці ж, які спалили в крематоріях концтаборів мільйони людей, безликі. Надто їх було багато, і про них забули. Для багатьох, для дуже багатьох вони були абстракцією, їх злочини не вкладалися в звичайну людську свідомість, а раз так — про них воліли не думати. Тим більше, що преса, радіо, кіно саме про таку забутливість і дбають…
— Що з вами, Фред?
Григорій лише тепер помітив, що вони під’їздять до високої огорожі з пропущеним угорі дротом. Вілла біля Штернбергзее? Так і є!
Нунке спиняє машину біля брами, показує варті чи то документи, чи то перепустку. Машина від’їздить, зупиняється на протилежному боці вулиці, а вони проходять через врізану в огорожу масивну хвіртку і прямують у глиб парку, де височить гарний, але нічим особливим не примітний будинок.
Охороняють вхід люди в чорних лискучих плащах, з-під яких видно звичайні цивільні брюки. Але виправка в охоронців військова і козиряють вони Нунке та його супутнику,
