Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Мій білий брат має рацію, — підтвердив Віннету. — Всі апачі пішли з Мапімі на битву в долині, і зараз тут можуть блукати лише ворожі нам племена. Тож треба бути обережними.

Ми поїхали далі і незабаром натрапили на місце, де індіанці наздогнали білих. Сліди свідчили про те, що обидва загони якийсь час вели переговори, а потім знайшли спільну мову, відпустили провідників-апачів і продовжили шлях разом. Сліди обох апачів відділилися від решти.

До вечора рівнина змінилася пагорбами, порослими низькими чагарниками, серед яких протікав невеликий струмок. Ми зупинилися на його березі й напоїли коней, ті, кого ми переслідували, також напували там коней. Вірна Смерть, прикривши долонею очі від сонця, довго роззирався.

— Там, нижче за течією, я бачу дві темні цятки. Схоже, це койоти. Але чому вони спокійно сидять і не тікають? Койоти — дуже боягузливі тварини і завжди тікають від людей.

— Нехай мої білі брати помовчать, — перебив нас Віннету. — Я чую чийсь голос.

У тиші до нас долетіли слабкі крики з того боку, де сиділи койоти.

— Людина! — вигукнув Вірна Смерть, скочив у сідло і помчав на поклик.

Побачивши нас, койоти підібгали хвости і втекли геть. Посередині струмка з води стирчала людська голова, над якою висіла хмара комарів, які обліпили очі, вуха, ніс і губи.

— Заради всього святого, сеньйори, допоможіть! — пролунав стогін. — Я більше не витримаю цієї тортури.

Ми, звичайно ж, відразу спíшилися.

— Що з вами? — запитав Вірна Смерть по-іспанськи, стрибаючи з коня. — Як ви опинилися у воді? Що ви там робите? Чому не виходите? Тут же плитко.

— Мене закопали.

— Тисяча чортів! За що? Хто посмів закопати живу людину?

— Індіанці й білі.

Ми озирнулися і справді помітили сліди тих, за ким гналися.

— Джентльмени, покваптеся, цього чоловіка треба визволити якнайшвидше, — наказав нам вестмен. — Лопати ми не маємо, тому доведеться лізти у воду і відкопувати бідолаху руками.

— Лопата лежить у струмку в мене за спиною. Негідники кинули її у воду і присипали піском, — сказав чоловік.

— У вас є лопата? — здивувався Вірна Смерть. — Уперше бачу, щоб людина взяла з собою у прерію лопату!

— Я шукаю золото. Тому в мене завжди з собою лопата і кирка.

Ми знайшли його лопату і взялися до роботи. Дно струмка було піщане, м’яке, і копати його було неважко. Негідники вбили за спиною незнайомця кілок і прив’язали до кілка його голову за шию так, що бідолаха не міг нахилитися. Сонце пекло немилосердно, спрага мучила його, але напитися він не міг, хоча стояв у воді. Обличчя йому натерли кров’ю свіжої дичини, що мало притягувати до нього комах, які кусали і завдавали ще більше мук. Його зв’язали за руки і ноги, щоб він не міг визволитися. Яма була доволі глибока. Коли ми відкопали чоловіка і зняли з нього ремені, він знепритомнів. Це було не дивно, адже перед закопуванням його роздягнули і до крові відшмагали.

Коли золотошукач отямився, ми віднесли його в наш табір на березі струмка. Спершу нагодували бідаку, а потім я витягнув із сумки свою запасну сорочку, щоб перев’язати його рани. Аж тоді незнайомець був здатний розповісти нам про свої пригоди:

— Останнім часом я працював у гірських копальнях, на відстані приблизно одного дня дороги звідси. Там я мав друга, янкі, його звали Гартон…

— Гартон? — несподівано перебив Вірна Смерть. — А яке його повне ім’я?

— Фред Гартон, він із Нью-Йорка, і йому вже близько шістдесяти.

— Він розповідав вам про себе?

— Його дружина померла, а син працює у Фріско. Ви знайомі з Фредом?

Незрозуміле хвилювання охопило старого, очі блищали, на запалих щоках проступив рум’янець. Зусиллям волі він узяв себе в руки і продовжив розпитування, але вже спокійніше:

— Я зустрічався з ним, але це було дуже давно. Тоді фортуна усміхалася йому, він почав торгувати і розбагатів. Ви щось чули про це?

— Дещо він мені розповідав. Він народився в забезпеченій сім’ї, здобув освіту, з часом нажив капітал і відкрив великий магазин, але його рідний брат присмоктався до нього, як п’явка, і розтратив його статки.

— А як звали цього брата-невдаху?

— Генрі.

— Все вірно. Дуже сподіваюся незабаром побачити вашого товариша.

— Не певен, що вдасться, бо негідники, які закопали мене тут, повели його з собою, тож жити йому залишилося недовго.

— Як усе сталося?

— Та я ж і почав розповідати все за порядком, але ви мене перебили. Отже, брат розтринькав усі статки Гартона, але Гартон, попри все, любить брата. Збіднівши, Гартон брався за будь-яку роботу, але нещастя переслідували його, і він далі бідує.

— Йому не можна було братися за те, що він не вміє робити!

— Легко вам казати, сеньйоре. Мільйони людей беруться не до того, до чого мають талант, а до того, до чого найменше здібні. Можливо, він має якусь таємну причину на те, щоб шукати золото. Його брат теж був колись золотошукачем, і навіть доволі успішним. Може, він сподівався, що зустріне брата на одній із копалень?

— Це якось дивно. Якщо його брат був успішним золотошукачем, то навіщо йому було розоряти Гартона? У нього й так вистачало грошей!

— Гроші швидко закінчуються, особливо якщо розкидати їх направо й наліво, а негідник був саме таким. Можливо, Гартон думав, що брат лише позичив у нього гроші, і вирушив знову пошукати щастя в копальнях. Врешті Гартон таки потрапив до Чіуауа і найнявся до мого господаря. Там ми з ним і познайомилися. Золотошукачі — народ заздрісний і недоброзичливий, але він мені сподобався, і ми з