Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

«Викопаємо ще оту траншею і вже більше нічого робити не будемо, — подумав Левко Пилипович. — Треба зберігати силу. Зберігати до останнього…»

Вечір видався схожий на вчорашній.

Знову серед золотого розсипу зірок по небу блукали мінливі хмари. Поза тими хмарами тихо крався щербатий місяць. І знову Левко Пилипович та Андрійко копали. Працювали поволі, з перепочинками, певні, що до ранку роботу закінчать.

А десь за північ їх зупинив ледве вловимий стукіт молотка. Та хтозна, що воно й чулося: чи молоток стукає, чи сокира дзвенить об дерево, чи гупає дерев'яна «баба»… Але звуки долинали знизу від селища.

Обоє, затамувавши подих, вслухалися.

— Це, здається, на площі, — висловив припущення Андрійко, більше звіряючись на свої вуха, ніж на очі.

— Схоже, що справді на площі, — погодився батько. — Але що вони там будують? І чому опівночі?

— А може, це на причалі, біля човнів? — все ще намагався догадатися хлопець.

— І знову ж, чому глупої ночі?

— Мабуть, на ранок у море готуються.

Ще зо дві години били по нервах тривожною цікавістю ті незрозумілі звуки. Потім усе затихло…

А на світанку зненацька бовкнув церковний дзвін.

Не тільки малий Андрійко, а навіть літній Левко Пилипович уже й не пригадує, коли останній раз чув його мідний голос. Хоч, закривши церкву, дзвонів і не познімали, але ніхто ними й не користувався, бо не було на те ніякої потреби. Про них просто забули. На дзвіниці розкішно жили собі голуби та калгани.

А ось тепер, цієї ранньої пори, коли ще тільки ледь-ледь почали розповзатися сутінки, коли люди ще сплять, раптом обізвався і загув дзвін, і його давно забутий мідний, нерівний тремтячий звук поплив над селищем і над бухтою, покотився, завмираючи, далеко в гори.

За першим ударом почувся другий, третій… І вже важкий голос дзвона, набираючи сили, злився в один тривожний сполох, який розбудив тишу, розбудив жителів селища, розірзав, розпанахав і заполонив собою весь простір довкола.

Дзвін калатав хвилин з десять, без угаву, мов на пожежу.

А коли, нарешті, замовк і останній тремтячий відгомін його розтанув у повітрі, сюди, на гору, долинули звуки невиразного людського гамору…

Швидко, по-південному, світало. На сході зашарілося небо. І тепер досить добре стало видно, як з котеджиків і хат гітлерівці виганяли людей. Вони тяглися до площі кривулястими потічками. А на самій площі, ближче до центру, майже навпроти церковці, стояли вкопані в землю три високі хрести. Чорніли, мов примари, і лякали уже самою своєю появою на цьому порожньому просторі, під вранішнім небом, яке все світлішало від невидимого сонця, що підіймалося десь далеко за горою над морем.

— Що це, тату?.. Навіщо ті хрести? — допитувався Андрійко, дивлячись на них широко розкритими, стривоженими очима.

— Не знаю, синку, не знаю… — відповідав батько, хоч він уже здогадувався, що зараз має статися щось жахливе.

Отой зловісний дзвін, підняті з постелі й вигнані з хат люди, чорні хрести — все це було лише підготовкою до якоїсь трагедії.

Син і батько дивилися вниз невідривно, охоплені невимовною тривогою. Вони не могли чути, про що говорили між собою оті люди — жителі селища, яких зігнали на площу, не могли бачити всього, що діється біля комендатури (там теж щось відбувалося: бігали туди й сюди гітлерівці та поліцаї, під'їжджали автомашини), але загальну картину з гори було видно добре.

«Невже фашисти відважаться на таке?.. — з мукою в серці думав Левко Пилипович. — Триває війна, жорстока, може, ще небувала в світі, люди тисячами убивають одне одного, руйнують міста і села, навічно зникають у глибинах морів кораблі, вибухають у небі й розбиваються літаки, та все ж — це війна, якою б жорстокою вона не була. Але те, що готуються зробити гітлерівці, це не війна. Це — дикунство, варварство, мракобісся, наруга над беззахисними, беззбройними людьми!..»

«Але чому саме три хрести?… — пекла думка. — Один, напевне, для Мікоса Фасулаті, другий — для Костаса, а третій? Третій Грицькові призначений? Невже він у їхніх руках?..»

Левко Пилипович був блідий з лиця, наче аж просвічувався. Його посинілі губи нервово смикались, пальці рук ворушились, і, хоч сонце підбилося вже височенько, йому було холодно, мов у льоху.

Він поглядав на Андрійка і вагався: чи не відіслати його у вежу, щоб не дивився на те, що буде далі? Але й не міг цього зробити, бо знав: Андрійко не піде.

Та чи витримає його дитяче серце? І чи треба, щоб його очі бачили оце все? Що буде з ним після того, як він побачить?

Думки набігали одна на одну, як хвилі під час шторму, зливалися докупи, хаотично переплутувались, палили мозок, а вчитель не міг їм дати ладу і тільки чекав, чекав дальших подій.

Ще втішав себе надією, що, може, нічого й не станеться, все закінчиться оцією інсценівкою, в останню мить фашисти передумають, схаменуться, може, навіть злякаються отого натовпу, який темною стіною стоїть осторонь. Адже люди хоч і беззбройні, але можуть стати страшною силою, якщо в єдиному пориві підіймуться на помсту… А може, воно так і буде? Так і буде… Не можна припустити, щоб на очах у такої кількості людей чинилася дика розправа!..

Тим часом із-за будинку комендатури виїхали грузовики. Їх було кілька, і коли вони зупинилися, то з кожного посипались автоматники. Вони плечем до плеча стали між хрестами та натовпом і спрямували дула автоматів на людей.

Потім з комендатури почали виводити приречених на страту. Левко Пилипович і Андрійко прикипіли до них очима: хто ж вони?.. Хто?..

Важко було впізнати їх. Обшарпані, закривавлені, вони вже