Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Грицько вперся здоровою ногою в камінь і з перекошеним зеленкувато-сірим обличчям перебирав руками трос, до крові обшморгуючи долоні. Йому допомагав Левко Пилипович. Він бачив, як один з катерів швидко попрямував під скелю, туди, де баркас («Мікосе, Костасе, що буде з вами?!»), а два інших продовжували вести вогонь по скелі, а може, хотіли збити й вантаж на тросі, який підіймався все вище й вище.

Гарячкові, гострі думки стрибали безладно, нелогічно, неорганізовано, бо все, що відбувалося, скидалось на марення, на страшний, поганий сон. Тільки від сну зусиллям волі можна прокинутись, а тут усе-таки була реальність, вона відчувалася кожним живим нервом, кожною клітинкою тіла й мозку. І від всього цього подітися було нікуди…

Грицько раптом шарпнувся, наче хтось штовхнув його в груди. Він якось неприродно закинув голову назад і випустив трос. Випустив його і Левко Пилипович, не маючи сили утримати. Він ступив до сина, щоб підхопити його, але посковзнувся на мокрій землі і впав, боляче вдарившись боком об камінь. А Грицько мовчазно опустився на коліна, притулився лобом до землі, ніби поклонився морю, потім так само мовчки перекотився через плече і полетів донизу…

— А-а-а!.. — вирвався мимовільний стогін з грудей Левка Пилиповича.

Він посунувся всім тілом до краю скелі, щоб хоч на одну мить ще побачити сина. Але вже не побачив. Лише далеко внизу почувся сплеск води, чи, може, то Левкові Пилиповичу тільки так здалося…

Він сидів над кручею, тупо дивився кудись у безвість повними розпачу та відчаю очима, поранений страшною подією у самісіньке серце. Тільки що вбито і поховано у морських глибинах і другого його сина… Та чи поховано ж? А може, фашисти встигли витягти тіло з води та ще знущатимуться над ним, уже мертвим?..

На стрілянину прибіг Андрійко. Спершу він навіть не втямив, що біля тата немає Грицька. Його вразив сам тато непорушним, мовчазним, закам'янілим виглядом.

Раптом гостра здогадка пройняла його мозок, а може, то була й не здогадка, а ніким не поясниме інстинктивне передчуття.

— Де Грицько, тату?.. Чуєш? Де Грицько?..

Левко Пилипович провів долонями по зморшкуватому, зарослому обличчі, судорожно вдихнув запалими грудьми повітря, наче схлипнув на повні легені, і перевів затуманені очі на Андрійка.

— Ти знаєш, синку, що сталося?..

— Він упав у море?! — скрикнув хлопчик.

— Він падав уже мертвий, — сказав батько, немов бажаючи втішити цими словами і себе, і свого маленького сина. — Спершу його було вбито… Там, унизу, ворожі катери. Вони захопили Мікоса… Я знаю… Я це добре знаю… Але, якщо вони захопили й Гришу, то він їм уже нічого не скаже… Він — мертвий… Це я теж добре знаю…

Левко Пилипович говорив цілком логічно, виразно, слова в'язалися докупи, але вимовляв їх однаково рівним голосом, не знижуючи й не підвищуючи тону, і це було схоже на марення.

— Не треба так, тату! Не треба!.. — ступив до нього Андрійко, тремтячи всім тілом.

— Не буду, — покірно сказав Левко Пилипович.

Помовчав трохи і тихо додав:

— Нас тільки двоє залишилося…

Андрійко плакав, а батько втішав його довго й терпляче.

Вже не чутно було, щоб працювали мотори баркасів, мабуть, баркаси з появою ворожих катерів одразу ж поспішили до причалу. Відгуркотіли потужними моторами й самі ворожі катери. Знову чисте небо клало свої надвечірні відблиски на далекі, мовчазні гори. Десь там, унизу, потроху заспокоюючись і засинаючи, шелестіло море. У природі знову наставало вечірнє безгоміння…

І тільки двоє людей — старий, сивий чоловік і хлопчик — сиділи поряд високо на скелі, серед безлюддя, біля стародавньої, потемнілої від часу вежі, яка бачила на своєму віку, може, й не тільки цю трагедію, і втішали один одного в горі.

Вони добре розуміли, що в коловороті подій їм доведеться зустрітися ще не з одним випробуванням. Тепер уже Мікос і Костас у лабетах фашистів, і кати змусять їх заговорити, розповісти про вежу все, що вони знають.

Вежа, яку фашисти блокували з сухопуття, не раз атакували, обстрілювали і бомбили з літаків, яка знищила не один десяток їхніх солдатів і офіцерів, потопила їхній торпедний катер, — ця вежа перестане бути для них таємницею.

І що вони надумають робити після цього?..

Ще коли були живі Василь та Грицько, Левко Пилипович не раз говорив синам:

— Нас лише четверо, але ми — справжній бойовий, повноцінний гарнізон.

І в нього були всі підстави, щоб так оцінювати свої сили. З моря їм нічого не загрожувало, бо ту стрімку, прямовисну скелю ніякими засобами взяти не можна. Фашисти змушені атакувати вежу тільки з сухопуття. Але й до гори їм не підступитися. Танки перекинуться на її крутизні, не дійшовши і до половини шляху. А коли б котрийсь і зумів утриматися, то він був би приречений на вірну загибель, на нього знайшлися б пляшки з запалювальною рідиною.

Чотири вогневі точки на такому крутому схилі — то була велика сила, практично неприступна. І Левко Пилипович у цьому відношенні був спокійний.

Тепер же, коли вони лишилися тільки удвох з Андрійком, обоє відчули, як їх мало на оцю таки чималеньку ділянку оборони, і обом стало ясно, що треба щось робити для зміцнення своєї позиції.

Треба було діяти негайно. Тому Левко Пилипович сказав Андрійкові:

— Цю ніч спати зовсім не доведеться, синку. Ні тобі, ні мені.

— Я розумію. Вони можуть