Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

У першому батько і син упізнали Мікоса Фасулаті.

— Він їм нічого не сказав… — ледве чутно прошепотів Левко Пилипович ніби сам до себе.

І, як відлуння своїм думкам, почув голос Андрійка:

— Не сказав… з усього видно…

Далі вивели Костаса. Юнак теж не тримався на ногах, гнувся всім тілом, наче у нього були перебиті й переламані всі кістки. Коли його підвели до хреста, він обхопив дерево обома руками й повис на ньому, сунучись усе нижче й нижче до землі.

А хто ж третій? Хто?

Для кого приготовлене оте страховисько, отой високий чорний хрест, на якому має бути розп'яте живе тіло?..

І тут обоє побачили, що то була жінка.

— Марія?! — чи то запитав, чи то ствердив Левко Пилипович, ще дужче бліднучи.

Так, це була вона, дружина Мікоса і мати Костаса — Марія. Її, видно, теж по-звірячому катували, бо вона навіть ногами не перебирала, хоч і намагалась якось зачепитися ними за землю.

Підставивши драбини, їх прикручували дротом до хрестовин. Натовп гув, стогнав, гойдався на одному місці. Як закам'янілі, стояли фашистські автоматники, готові кожної миті розрядити свої диски у людей.

Було видно, як з ґанку комендатури зійшла група гітлерівців і наблизилась до хрестів. Від неї відокремився один з папером у руках і, повернувшись до натовпу, став щось вичитувати.

Сюди, на гору, слова не долітали, але було ясно, що то читався наказ коменданта про те, яку смерть мають прийняти приречені. Чи їх зараз прошиють кулями з автоматів і залишать висіти на острах іншим; чи, може, й не вбиватимуть, а змусять умирати повільною смертю під палючим сонцем, без краплини води.

Троє висіли на хрестах, звісивши голови, і серед них — жінка. Розвіяні коси її текли по грудях майже до колін, і вітер ворушив ними, ніби нагадуючи кожну мить, що вона ще жива, не мертва.

Той ще читав папір, раз у раз високо підкидаючи голову і вимахуючи рукою, а вже забігали, заметушились швидкі, напівзігнуті дияволи у низько насунених на голови квадратних касках. Вони розносили дрова і купами підкладали під кожен хрест.

— Тату, що вони хочуть робити?.. — В Андрійковому голосі були і сльози, і жах перед тим, що зараз має статися.

— Мовчи, Андрійку, мовчи… Дивись і запам'ятовуй на все життя.

Тепер уже все там відбулося дуже швидко. Одночасно хлюпнули вгору полум'ям троє вогнищ. Спершу густий дим вкутав хрести з розіп'ятими на них людьми, і їх не стало видно. Але ось у всі вогнища, мабуть, підлили бензину, бо вони враз вибухнули яскравими спалахами і загойдалися криваво-червоними язиками, облизуючи ноги й груди страчуваних.

Натовп сколихнувся, закричав, заголосив. Видно було, як декотрі кинулися кудись бігти, не знаходячи собі місця від жаху. Кілька чоловік рвонулося просто на шерегу автоматників, але тут же впали, скошені кулями.

Мабуть, терплячи невимовні, пекельні муки, кричали й розіп'яті Мікос, Костас і Марія, але їхніх окремих голосів не чутно було в суцільному ревищі сотень людей. Тільки, коли вітер відносив убік дим, видно було, як вони корчилися на хрестах, не маючи змоги рятуватись, чимось собі зарадити. Коси у жінки вже горіли, і полум'я на вітрі діставало їй до обличчя.

— Тату! — раптом вихопився в Андрійка одчайдушний крик. — Таточку рідний!.. Давай застрелимо їх!.. Давай застрелимо!.. Хай вони швидко помруть. Нехай не мучаться так!.. Вже все одно… все одно…

Андрійко хапав батька за поли піджака, за руки і знову спрямовував погляд туди, де горіли вогнища, й кричав розпачливо:

— Таточку! Ми ж — люди!.. Давай застрелимо їх!.. Навіщо ж їм такі муки?..

Левко Пилипович ніби закам'янів, обличчям він був схожий на мерця, який чомусь не падає, а тримається на ногах, і тільки беззвучно шелестів губами:

— Дивись, синку, дивись… На все життя дивись…

І раптом до його свідомості дійшло те, що говорив Андрійко. Він кинувся до кулемета.

— Ти правду кажеш, Андрійку, ми — люди…

Він довго цілився. Він розумів, що на такій відстані можна й промахнутися, і тому довго цілився… З подивом відзначив про себе, що цього разу очі не підводять його. Так, виразно видно і кожен хрест, і Мікоса, і Костаса, і Марію, охоплених полум'ям. Вони ще корчаться, звиваються і, мабуть, несамовито кричать, тільки голосів їхніх не чути, бо над площею, над селищем, над бухтою і над горами під високим небом пливуть і котяться стогін і плач, а над усім цим підіймається сліпучо-яскраве, гаряче сонце.

«Ага, — подумав Левко Пилипович, — це мені через те так і видно, що сонце… Простіть мені, Мікосе, Костасе, і ти, Маріє… навіки славна, прости…»

Він ще раз старанно прицілився і натиснув пальцем на гашетку.

Іще недавно сидів цей старий чоловік і перебирав кожен патрон, готуючи його на ворога. Тепер же цими кулями він б'є не по ворогах, а по своїх людях, по тих, за кого віддав би і власне життя, і зовсім не задумується, скільки ж він витратить цих куль…

І йому, і Андрійкові було видно, що Мікос, Костас і Марія враз стрепенулися й завмерли. Вогонь ще палив їхні тіла, але їм уже не. було боляче.

— А тепер за всіх… За тебе, Мікосе… За тебе, Костасе… За тебе, Маріє… І за синів моїх, Василя та Грицька…

Він спрямував вогонь кулемета на тих, що шеренгою стояли між хрестами і людьми, — на купку гітлерівців, які тепер уже одійшли від хрестів ближче До комендатури. І вороги падали, корчилися на землі. В першу мить вони не зрозуміли, що сталося, звідки і хто стріляє. І тільки тоді, коли