Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
Віннету схилив голову, немов прислухаючись, і наступної миті схопився на ноги. Полум’я багаття яскраво освітило могутню постать молодого вождя.
— Що трапилося? — стривожено запитав я.
— Вуха Віннету почули, як на кам’яній стежці спіткнувся кінь. До мене скаче посланець, і йому доведеться спíшитися, щоб перевірити, хто сидить біля багаття. Тому я встав, щоб він здалеку побачив мене.
Неймовірно чутливий слух Віннету не підвів його. Незабаром до нас і справді під’їхав вершник, зупинив коня й зістрибнув на землю перед вождем. Той зустрів його не надто привітно через те, що воїн не зумів наблизитися безшумно. Апач покірно вислухав неприємні слова вождя, нічим не виказавши свого невдоволення або роздратування. Це був вільний воїн, який визнавав накази начальника.
— Вони наближаються, — лаконічно сказав він.
— Скільки їх?
— Всі. На поклик Віннету відгукнулися всі воїни. З жінками ніхто не залишився.
— Як далеко вони звідси?
— Вони будуть тут на світанку.
— Добре. Пусти коня в табун і йди відпочивати.
Воїн послухався наказу. Віннету знову сів до нас, і до світанку ми розповідали йому про події в Ла-Ґранж і пригоди в «Естансії-дель-Кабальєро». Час минав швидко, про сон ми навіть не згадували. Віннету уважно слухав наші розповіді і лише час від часу ставив коротке питання або коментував щось. А коли на сході почало світати, Віннету підвівся й мовчки витягнув руку.
— Мої білі брати можуть переконатися, що апачі дуже пунктуальні. Ось вони.
Ми подивилися в той бік. Туман лежав у прерії величезним нескінченним морем, і з нього один за одним виїжджали кінні воїни. Вершник, який їхав на чолі загону, упізнав Віннету й поїхав просто до нас. У його волоссі біліли два орлиних пера — відзнака вождя. За ним, шикуючись на ходу в шеренги, скакали інші. Мене вразило те, що, хоч апачі й не користувалися сідлами і шпорами, діяли вони навдивовижу злагоджено й управляли кіньми не гірше, а може й краще, ніж солдати європейської кавалерії. У більшості з них за спинами висіли рушниці, і тільки деякі були озброєні луками та стрілами. Віннету коротко переговорив із вождем. А тоді вождь жестом наказав вершникам спíшитися, й апачі рушили в прохід, залишивши коней під охороною тих, хто не мав рушниць. Один за одним воїни дерлися по ласо на скелі і зникали на стежці, що оперізує долину. Усе це відбувалося безшумно, чітко, без жодного зайвого руху. Віннету спостерігав за своїми людьми, і коли останній із них зник з очей, звернувся до нас:
— Мої білі брати бачать, що сини команчів загинуть, якщо я накажу.
— Ми не маємо в цьому ні найменшого сумніву, — відповів Вірна Смерть. — Але хіба Віннету подобається вбивати?
— Ні, але вони не заслуговують на милість. Що роблять білі, коли один із них уб’є іншого? Хіба вони не ловлять вбивцю і не збирають раду, щоб вирішити, як його стратити? Ви не маєте права засуджувати апачів за те, що вони чинять так само.
— Але ви не чините так само!
— Мій білий брат може це довести?
— Так. Ми позбавляємо життя вбивцю, а ти збираєшся вбити всіх команчів, навіть тих, хто не брав участі в набігу на ваші стійбища!
— Вони винні, бо погодилися йти в похід на нас, погодилися палити й убивати. Це вони втішалися муками апачів, які померли біля стовпів тортур. Блідолиці страчують навіть конокрадів, а якщо в них викрадають дружину чи дочку, вони вбивають усіх, замішаних у справі. Там, у долині, ховаються викрадачі наших дружин і дочок, вони пограбували нас! Чи ти вважаєш, що ми повинні відпустити їх?
— Ні. Але ви можете пробачити їм і повернути собі вашу власність.
— Коней можна повернути, але дружин і доньок — ні. А пробачити? Мій брат говорить як християнин, який завжди вимагає від нас того, чого сам ніколи не зробить. Християни пробачили нам хоча би щось? А ми хоча б чимось завинили перед ними? Вони прийшли до нас і забрали наші землі. Як чинять білі з тими, хто незаконно розширює межі своїх володінь або вбиває звіра в чужому лісі? Його садять у будинок з ґратами, який ви називаєте в’язницею. А що ви зробили з нами? Де наші прерії і савани? Де табуни коней і стада худоби, які раніше належали нам? Ви прийшли й зі зброєю забрали в нас дах над головою і їжу. Ви відібрали в нас землі, а коли червоношкірі боронили своє, їх убивали й називали злочинцями. Тепер ти вимагаєш від мене пробачити ворогам, яким ми не заподіяли лиха. Чому ж тоді ви самі не пробачаєте нам, а лише гнобите, хоч ми не давали вам для цього жодних підстав? Коли ми обороняємося, то це наше право, але ви нас за це караєте. Що б ви сказали, якби ми прийшли до вас і поводилися так, як ви з нами? Якби ми зробили це, ви винищили би нас усіх до одного або запроторили б у божевільню. Чому ж ми не можемо чинити так само? Та ви обзиваєте нас дикунами, яких не можна шкодувати, бо вони ніколи й нічого не навчаться. Тож їх слід винищувати. Хіба ви своєю поведінкою показали, що ви освічені? Ви змушуєте нас прийняти вашу релігію. Але спершу продемонструйте нам свою набожність! Усі червоношкірі поклоняються Великому Духові однаково, а білі натомість — кожен своєму. Я пізнав християнство з його доброго боку. До нас приїхали побожні священики, які не намагалися ні вбити нас, ні пограбувати. Вони виконували християнську місію і навчали наших батьків і дітей. Вони були миролюбними та привітними, настановляли нас тільки на добро. Але тепер усе змінилося. Ці добрі отці померли, але замість них не прийшли нові такі ж добросерді. Натомість тепер з’явилися сотні іновірців усіх можливих видів. Вони забивають нам вуха своїми словами, яких ми не розуміємо. Вони обзивають
