Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Після смерті царя Петра Олексійовича цариця Катерина І, продовжуючи політику свого чоловіка, наказом од 22 квітня року 1725 потвердила, щоб з України ніхто не смів ходити на Запорожжя і навіть купці, їдучи у Крим, повинні були обминати Січ.

Під час недолі, що панувала на Україні, Гордієнкові не дуже трудно було своїм впливом на січове товариство знищувати вплив Малашевича, і запорожці лишалися в Олешках, скоряючись своїй долі. Нудьгуючи без війни, найбільше завзяті з січовиків гуртували біля себе ватаги голоти і водили ті ватаги за Синюху на Правобережну Україну. Там саме одбувався передостанній акт трагедії українського життя: поляки, користуючись своїм правом, що набули за Прутською умовою, опанували Україну своїм військом, винищували всякі згадки про козацтво і повертали людей у кріпаків. Мов та галич, налетіли на Україну нащадки тих панів польських та магнатів, що під час повстання Богдана Хмельницького та боротьби з Дорошенком або загинули од козацьких шабель, або повтікали. Слідом за панами прокрадались на Україну й євреї. З’явилися знову оренди шинків, річок, озер та перевозів, а щоб держати селян у покорі, пани, як і сто літ до того, позаводили надвірні роти козаків.

Згадуючи одвічну мету існування козацтва — оборону поневоленого люду, — ватаги запорожців виходили з Олешок та з Гарда на Бузі і чинили напади на маєтки польських панів, а іноді навіть виганяли їх з цілої округи. Визволяючи, хоч на невеликий час, поневолений люд. Ті ватаги запорожців, що ходили на поляків, хоч і з відома Коша Запорозького, але на свою відповідальність, разом з людьми, що приставали до ватаг на самій Україні, почали зватись гайдамаками.

Іноді такі гайдамацькі ватаги шарпали й своїх спільників — татар, та тільки за те Кошу доводилося дорого розплачуватись: після всякого такого нападу на Січ прибували татарські мурзи і примушували кошового платити утричі більшу суму, ніж коштувало пограбоване у татар добро.

Час від часу кримський хан викликав з Січі полк або два запорожців і посилав їх воювати то черкесів, то калмиків, то своїх непокірливих мурзів, і Військо Запорозьке, хоч і дуже неохоче, а мусило те робити. Життя у Січі було сумне, бо через непридатну, піскувату місцевість в Олешківській Січі рідко коли пробувало більше, як тисяча — півтори товариства, останні ж більш охоче пробували по старих Січах, та ще на річках Самар та Буг, і не тільки у літню добу, а навіть зимували там по бурдюгах та зимівниках. Таким чином, Олешківська Січ тільки через те вважалася осередком Запорожжя, що у ній пробував кошовий отаман з старшиною та переховувались військові клейноди.

Тепер місце, де була Олешківська Січ, засипане пісками та обсаджене лозою, так що замість січових руїн можна бачити тільки самі кучугури й шелюги.

По весні року 1727 цариця Катерина І зійшла зі світу, і політика російська враз перевернулась. При недолітньому цареві Петрі

II владу у державі спершу забрав до своїх рук Меншиков, а пізніше Долгорукий. Обидва вони були ворогами Малоросійської Колегії. Ту Колегію враз було скасовано, а всемогутнього на Україні Вільмінова притягнено до суду, на літо ж року 1727 на Україні були оповіщені вибори нового гетьмана, причому російський уряд застеріг українську старшину, що ніхто інший не буде затверджений на гетьманському уряді, як тільки полковник Миргородського полку Данило Апостол.

Українська старшина і взагалі громадянство, не розуміючи того, що повернення на Україні до старих порядків зроблене не з переконання у потребі такого повороту, а тільки з ворожнечі до вельмож, що стояли біля влади за часів Петра І, раділи, мов діти, і чутка про полегкості на Україні скоро дійшла й до Січі Запорозької і підняла там вплив Малашевича та прихильників російської зверхності, так що того ж року, 19 жовтня, кошовий отаман Павло Федорів за згодою товариства послав до нового гетьмана листа з проханням клопотатись про те, щоб цар прийняв запорожців під свою руку.

З тих заходів знову нічого не вийшло. Росія не хотіла воювати з Туреччиною, а через те й не хотіла прийняти у свою владу Запорожжя; проте, маючи на увазі, шо відносини Росії до Туреччини взагалі погіршали ще з часів походу царя Петра на персів, російський уряд визнавав корисним під час війни з турками мати запорожців на своєму боці і через те перестав надалі дратувати їх, як дратував до того.

Тут, на Запорожжі, сталася подія, що, зрештою, повернула запорозьке життя у російську течію і назавжди знищила в серці Гордієнка надію зберегти автономію Запорожжя під протекцією кримського хана та турецького султана.

У грудні 1727 року Калга-султан (друга особа після хана) прибув до Бугу і звелів всім ватагам запорожців, що були там на рибальстві та полюванні кількістю до 2000 душ, покинути все і йти за наказом хана з ним на Буджак утихомирювати тих мурзів, що неначебто повстали проти хана. Запорожці послухали Калгу-султана і разом з тими татарами, що були під його рукою, воювали білго-родську орду. Але через якийсь час виявилося, що Калга-султан робив все те не за наказом хана, а повставши проти його влади. Слідом за тією чуткою на Буджак прибув сам хан з невеликим військом і, захопивши Калгу-султана до своїх рук, вирядив до Стамбула на страту, запорожців же, одібравши од них зброю, звелів продати у неволю на галери.

Коли чутки про цю подію розійшлися по всіх річках та лугах Запорожжя, то зрозуміло, що все товариство надзвичайно обурилось проти татар і проти всіх прихильників татарської зверхності. Тим часом на Січі, де пробувало здебільшого старе козацтво, що ненавиділо московські порядки, за невеликий час до того прихильники татарської зверхності взяли гору і 23 травня 1728 року знову обрали кошовим отаманом Костя Гордієнка. Тоді вороги бусурманської зверхності, згуртувавшись на Самарі, рішили силою одібрати од Гордієнка клейноди. Під проводом завзятого ворога бусурманів — старого Івана Гусака вони, сівши на 40 байдаків, прибули в Олешків-ську Січ, скликали там раду і почали дорікати Гордієнкові за те, що призвів Військо Запорозьке до такої недолі й ганьби, що татари не тільки знущаються над запорожцями, а навіть продають її у неволю. Коли ж Гордієнко і бувший кошовий отаман Карпо Сидоренко почали говорити про те, що російські ка-нальські роботи гірші за турецьку