Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

ханові, і татари скоро почали чинити їм утиски. Олешківська Січ була зовсім одірвана од земель Запорожжя і до того стояла у дуже сумній та непридатній місцевості. Замість широкого Дніпра тут повз Січ бігла вузенька річка Конка з дуже піскуватими берегами, і ті піски вітрами несло навіть у саму Січ. Сумний вигляд мала й сама Січ, бо замість гарної церкви, спаленої у Чортомлицькій Січі, тут була маленька й невисока церковка, схожа на курінь, з стінами, зробленими з очерету, і з нап’ятим парусом замість даху. Серце козацьке щеміло, дивлячись на свою Нову Січ та згадуючи веселі простори Базавлуку, татари ж ніяк не хотіли дозволити запорожцям перейти з кошем знову на Базавлук, а примушували лишитись в Олешках, щоб мати їх на своїх очах. Потім хан одібрав од запорожців право брати у Прогноях сіль вільно, а примусив платити за неї мито. Третє горе запорожців було у тому, що під час руїни Чортомлицької Січі вони стеряли всі свої гармати. Січ Запорозька була тепер не оборонена, і татарам вільно було повсякчас захопити її до своїх рук несподівано, а запорожців за непокору забрати в неволю. Хан не хотів дати запорожцям гармат од себе, коли ж Гордієнко знайшов і одкопав на низу Дніпра гармати, заховані у пісках кошовим отаманом Морозом під час його невдалого походу на море, і хотів тими гарматами риштувати Січ, то хан погрожував знайдені гар-

мати одібрати собі, так що запорожцям довелося знову захороните їх у пісках у потайному місці.

Дуже тяжко було запорожцям терпіти те, що бусурмани, котрих запорожці звали поганцями, вороги святого хреста, що їх козацькі діди й прадіди споконвіку били, тепер намагались бути їхніми панами і примушували їх навіть воювати татарських та турецьких ворогів і за бусурманів проливати свою кров. Більшість запорожців мала це навіть за гріх, і через те не дивно, що вже починаючи з року 1714 між товариством запорозьким почались розмови про те, як би все-таки вирватись з непевного свого становища і повернутись знову під протекцію християнського царя.

ІВАН МАЛАШЕВИЧ

Найповажнішим представником партії, прихильної до російської зверхності був на Запорожжі Іван Олексович Малашевич, обраний року 1714 кошовим отаманом. Прихильники завзятого Гордієнка з часом почали страчувати свій вплив на громаду і того ж року з пропозиції Малашевича на військовій раді у Січі вирішено було послати до царя Петра Олексійовича через гетьмана Скоропадського прохання прийняти знову Військо Запорозьке під свою руку.

Російський уряд не згодився на бажання запорожців та й не мав змоги згодитись, бо всі землі запорозькі на підставі Прутської умови одійшли до Турецької держави і без нової війни султан їх не оддав би Росії. Невдалий кінець заходів Малашевича зробив його становище у Січі ніяковим, і восени того ж року замість Малашевича запорожці обрали кошовим Василя Осипова.

Чутки про зносини запорожців з російським урядом, певно, дійшли до хана, бо тієї осені він послав кошовому отаманові наказ, щоб з усім військом вийшов на Каланчак і зчинив там присягу ханові на тому, щоб додержуватись його протекції. Такі домагання дуже обурили всіх запорожців, а тут ще татари одібрали у них всі Дніпрові гирла і почали брати мито з рибалок. Під впливом тих утисків запорожці знову послали прохання до Петербурга про те, щоб їх прийнято було під царську руку, од присяги ж ханові ухилились, сказавши, що більшість товариства розійшлася на той час по плавнях.

При тій нагоді Кость Гордієнко поїхав до хана клопотатись на користь Війська Запорозького, доводячи ханові, що його утиски примусять запорожців знову піддатись цареві. Добре відомий ханові і навіть султанові, Гордієнко мав вплив у Бахчисараї, і року 1715 хан Каплан-Гірей, щоб прихилити Військо Запорозьке до себе, подарував йому Кизикерменський перевіз через Дніпр з усіма од нього прибутками.

Незважаючи на те, попередні татарські утиски зміцнили на Січі прихильну до Росії партію, і року 1716 вона, взявши гору, знову обрала кошовим отаманом Івана Малашевича. Скоро після обрання, а саме 3 травня, Малашевич послав листа до миргородського полковника Данила Апостола з проханням, щоб заступився за Військо Запорозьке перед гетьманом та царем, а пізніше послав про те саме листа гетьманові Скоропадському. Наслідком усіх цих прохань був тільки од російського уряду дозвіл переходити на Україну поодиноким запорожцям, «до зради непричетним» і то при умові, щоб вони вже не вертались на Запорожжя, а служили на Гетьманщині сердюками.

Зрозуміло, що Військо Запорозьке та й сам Малашевич не того хотіли, і з Січі на Гетьманщину ніхто не рушився.

ЛИХІ ВІСТІ З УКРАЇНИ

Таке становище тяглося до року 1722. Російський уряд не хотів і чути про запорожців, а сам тим часом дужче та дужче обмежував автономію України. Людність українську все дужче обтяжували постоями російського війська, козаків же щороку все дужче мучили всякими роботами і не тільки вже у Петербурзі та побіля нього, а ще й на каналах од Волги до Дону по річці Камишівці, в Астрахані на гирлах та на будуванні кріпостей по кавказькій «лінії». З усяким роком козацтво українське тануло, мов страсна свічка на повітрі. Рахують, що тільки за п’ять років (1720-1725) на державних роботах померло біля 20 000 козаків, ганяли ж козаків на роботи не п’ять років, а з самого початку шведської війни з року 1700. Згадки про тяжку недолю козаків на канальських роботах збереглися навіть у народних піснях:

Ой, дали хлопцям широкі лопати

Та послали хлопця молодого та канави копати.

Ой, летів ворон да із чужих сторон Та летячи кряче;

Ой, сидить хлопець та над канавою Та жалісно плаче;

Ой, летів ворон та із чужих сторон Та, летячи вгору, крикнув:

«Ще ж бо я хлопець, хлопець молоденький Ой, тутечки не привикнув!

Ой, продай же, тату, та воронії коні Та викупи мене, хлопця молодого,

Із темної неволі!»

Врешті козаки за часів Петра І збідніли вже до того, що навіть не мали за що купити коня, і переверталися на хліборобів-поспо-литих. Полковничі уряди почали роздавати великоросіянам, року ж 1722 до гетьмана була приставлена так звана «Малороссийская Колегия», до якої з рук гетьмана перейшли всі судові справи.

Гетьман Скоропадський до того був приголомшений одібран-ням од нього останньої влади, що року 1723 вмер, і Україна на якийсь час лишилася зовсім без гетьмана.

Кари й утиски на українських козаків не припинялися й після того: ще року 1723 було вислано 10 000 козаків на Кавказ, над Каспійське море, будувати там кріпость св. Хреста, а коли