Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Ти вирішив перебити команчів?

— Так, Віннету чув твою розмову з їхнім вождем і переконався, що ти на нашому боці. Ти сам сказав, що команчі винні і що ми повинні помститися за пролиту кров.

— І пролити ще більше крові!

— Ти чув, що тобі відповів вождь команчів. Вони не хочуть ні визнати своєї провини, ані виконати твою пораду. І якщо вони не захочуть здатися, нехай їхня кров впаде на їхні голови. Апачі покажуть приклад, як слід карати за зраду. Ми повинні це зробити, щоб таке більше не повторилося.

— Це жахливо! Але я не хочу повторювати свою пораду тим, хто вважає, що вона їм ні до чого.

— Тебе знову не почули. Але з твоїх слів я зрозумів, що святині вождя — у тебе. Як вони до тебе потрапили?

Вірна Смерть розповів. Коли він завершив, Віннету промовив:

— Ти пообіцяв йому віддати святині назад, тож повинен зробити це. Ти віддаси все просто зараз і підеш до нас. Ми зустрінемо вас як друзів. Через три години сюди прибудуть шістсот апачів, у багатьох із них є рушниці, у долині почнеться стрілянина. Залишатися тут небезпечно.

— Але як нам перебратися до вас?

— І це мене питає Вірна Смерть?

— Гм, гаразд! Ми сядемо на коней і поїдемо до багаття. Там я віддам святині вождю, і ми втечемо до апачів. Через пости ми прорвемося на конях. Але як перебратися через завали каміння?

— Дуже просто. Зачекайте десять хвилин після мого відходу, а потім скачіть до західного виходу. Ми вас зустрінемо.

І Віннету розчинився в темряві.

— Що скажете? — запитав Вірна Смерть.

— Незвичайна людина, — відповів за всіх нас Лянґе-старший.

— Жодних сумнівів. Якби він був білим, його б чекала блискуча військова кар’єра. А якщо він надумає об’єднати всіх червоношкірих і силою зброї боронити їхні права, білим буде непереливки. Але він не агресивний і в глибині душі з болем розуміє, що індіанці, попри опір, приречені на вимирання. Але він криє в собі це переконання, це великий тягар для його душі.

Так минули десять хвилин. У долині було тихо, команчі радилися собі біля розпаленого багаття. Вірна Смерть підвівся і легко скочив у сідло.

— Тримайтеся за мною, — наказав він нам.

Ми повільно наблизилися до багаття, навколо якого сиділа рада команчів. Коло воїнів розступилося, пропускаючи нас усередину. Якби їхні обличчя не були вкриті густим шаром фарби, на них явно читалося б здивування.

— Чому блідолиці наважилися з’явитися на раду на конях? — запитав вождь, схопившись на ноги. — Чого вам тут треба?

— Ми приїхали сюди верхи, щоб виказати мужнім і мудрим воїнам команчів належну повагу. Що ж ви вирішили?

— Рада ще не закінчилася. Нехай блідолиці спішаться, команчі не дозволять, щоб їхні вороги сиділи перед ними на конях. Чи не хочеш ти повернути мені мої «ліки»?

— Хіба ти не обіцяв мені смерть біля стовпа тортур, як тільки твої талісмани знову опиняться у тебе?

— Я сказав це і дотримаю слова. Гнів команчів знищить вас.

— Мені набридли твої погрози. Нехай наша ворожнеча почнеться негайно. Ось твої речі!

Вірна Смерть рвонув із шиї люльку миру і мішечок із «ліками» і відкинув їх далеко від себе. Тієї ж миті він пришпорив коня, пролетів над багаттям ради, розкидав остовпілих червоношкірих і помчав у ніч. Він переїхав вождя конем. Потім під копита потрапили ще десять чи п’ятнадцять червоношкірих. Ми кинулися за ним. За нашою спиною вили оскаженілі колишні друзі, а ми мчали в темряві, топчучи копитами вартових, які не встигли сховатися.

— Уфф! Зупиніться! — пролунав у темряві голос Віннету. — Я чекаю на вас!

Ми насилу зупинили коней, спíшилися, і негайно кілька апачів підхопили коней за вуздечки. Віннету провів нас крізь вузьку й похмуру ущелину, де апачі вже встигли розчистити для нас прохід.

Ми проминули барикаду й вийшли на рівнину, прохід став ширшим, і в ньому з’явилося світло. Ми попрямували до невеликого багаття, біля якого сиділи двоє індіанців, які обертали примітивний рожен із величезним шматком м’яса. Побачивши нас, червоношкірі відступили з поваги до вождя. Ми озирнулися: табір апачів мало відрізнявся від табору команчів, з якого ми щойно виїхали. Неподалік паслися коні, яких стерегли охоронці. Але цей табір більше скидався на справжнє військо: рухи апачів були дуже чіткими і впевненими.

— Нехай мої брати сядуть до вогню, — запросив нас Віннету. — Я наказав приготувати вам вечерю з бізона. Їжте, поки я не повернуся.

— Тебе довго не буде? — запитав Вірна Смерть.

— Ні. Я мушу повернутися в долину. Ваша втеча розлютила команчів, і вони можуть стрімголов кинутися на штурм. Тоді мені слід зупинити їх кількома кулями.

І він пішов. Вірна Смерть влаштувався зручніше біля багаття, дістав із-за пояса ніж, відтяв шматок м’яса, спробував і заявив, що немає нічого кращого за вирізку бізона. Ми з вестменом взагалі ще не їли, а іншим теж небагато діставалося від конини команчів. Великий шматок м’яса швидко танув. Поки ми їли, повернувся Віннету і запитально глянув на мене. Я відразу зрозумів: він хотів сказати, що більше немає потреби приховувати нашу дружбу. Я встав, простягнув йому обидві руки і вигукнув:

— Я радий, що мені не доведеться іти довгий шлях на Ріо-Пекос, щоб побачитися з моїм братом. Я щасливий знову бачити Віннету!

Ми сердечно обнялися. Вірна Смерть здивовано втупився в нас:

— Що це означає? Хіба ви знайомі?