Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко
— Або за сараями — там їхній штаб... Або на майданчику — у футбол грають... Або дома — я знаю, де він живе...— впевнено сказала Валька.
У штабі за сараями жодного «воїна» не було... На майданчику теж нікого...
— Ходімо до нього додому! Скажемо матері, що ми в
міліцію заявимо і взагалі... За це і в колонію одправити можна...— з запалом сказала Валька. /
— Он він! — вигукнув раптом Ява.
З парадного флігеля, де жила Валька, виходив Будка. Ми кинулися до нього. Він і не думав тікати. Мені навіть здалося, що, коли він побачив нас, у нього радісно спалахнули очі.
— Де годинник? — підскочивши до нього, вигукнула Валька.
— По-перше, де ваше «здрастуйте»? — з уїдливою посмішечкою сказав Будка.— Які ви нечемні, невихо-вані... Невже вас мама не вчила, як треба поводитися?
— Ти нам баки не забивай! Де годинник? — виставивши вперед нижню щелепу, грізно сказав Ява.
— Ой! Як страшно! Я почну заїкатися! Не треба мене лякать! — глузливо сказав Будка.
— Де годинник?! — люто повторив Ява.
— А про який годинник, вибачте, йдеться?! — невинно закліпав очима Будка.
— Про той, що ви витягли в нього з кишені! — вигукнула Валька, тицьнувши на мене пальцем.
— Позолочений? З чорним циферблатом? Марки «Салют»?
— Так! Так! Так! — вигукнув я радісно.
— Не бачив,— зітхнувши, скрушно похитав головою Будка.
— Ах ти ж... гад! — крикнула Валька.
— Не кричіть на мене... На мене навіть мама в дитинстві не кричала, бо я був дуже вразливий хлопчик...
«Так я і знав! Ну що ти йому зробиш!»
— Оддай годинник, бо...— я затнувся, бо сам не знав, що робити.
— Ах, ви хочете, щоб вам принесли годинник на блюдечку з голубою кайомкою? А ключ од квартири вам не треба? Де гроші лежать...
Він, мабуть, прочитав недавно «Золоте теля» Ільфа і Петрова і удавав з себе Остапа Бендера.
— Ну нічого! — просичала Валька.— Не хочеш по-доброму, ми підемо до твоєї матері... в міліцію підемо... Всюди... Раз ти злодій... крадеш... хай тебе в колонію посадять... Ходімо! — кивнула вона нам.
— Ах, яка ти бистра! Злодій... міліція... колонія... Ха! Доведи, що у вас хтось щось брав! Доведи!
— Доведу!
— Нічого ти не доведеш... А якби ви не були такі «зіллі», я, може, вам і допоміг би... Бо я, здається, щось знаю...
— Що? Що? Що ти знаєш? — спитали ми, зупиняючись.
— По-гіерше, я точно знаю, що я не брав годинника. Бо в мене руки... хе-хе! — були зайняті... Скажеш, ні? — посміхнувся він до мене.
— Ну? — сказав я, червоніючи (я згадав, як він товк мене головою об землю,— руки таки в нього були зайняті!).
— Але я знаю, хто взяв... Один хлопець... Він не з наших... Випадково тоді був... Це, знаєте, чувак правильний... строк уже мав... у тюрязі сидів... Так що...
— Ну? — нетерпляче спитав я, відчуваючи у грудях противний холодок (я не розумів, що таке «чувак» і що таке «строк», але я зрозумів, що справи кепські, що, коли Будка не бреше, годинник попав у руки справжнього злодія).
— Що ти нукаєш? Це такий чувак, що твій годинничок передавав тобі привєт! Але наші хлопці уважають карний кодекс... Сявок-щипачів... ми самі не уважаєм... І оскільки це сталося на нашій території, ми вирішили втрутитися... Але це справа не проста: чувак уже десь гіритирив твої бока (годинник тоісь)... І треба серйозно поговорить... Коротше, я вас навіть шукав... і оце тільки-но був у неї,— він кивнув на Вальку.
— Ну? (Що ж я ще міг сказати!)
— Всі наші сьогодні будуть на стадіоні. Сьогодні ж матч з «Торпедо»... Так-от, ми будемо чекати вас за півгодини до початку на розі Червоноармійської — біля музко-медії... Два зайвих квитки для вас є. А зараз я поспішаю... Чао! — і він побіг у підворіття.
Ми перезирнулися. Все це було несподівано і дивно. Ми чекали всього, але не цього... Будка і його кодло раптом виступають у ролі благородних лицарів — поборників справедливості! Все це нагадує брехню. Але яка мета цієї брехні? Адже справді довести, що вони взяли годинник, ми не могли ніяк. І вони мали цілковиту змогу відмовитися від усього, забрати годинник собі. Тепер же ми можемо звернутися у міліцію... Отже, певне, Будка не бреше...
На терміновій нараді, яку ми провели тут же у дворі, було вирішено, що я і Ява ідемо на побачення з ворогами до музкомедії обов'язково, а Валька іде на студію і пояснює все Максиму Валер'яновичу,— адже він навіть не знає, куди ми поділися...
Після наради ми з Явою поїхали додому — до матчу лишалося ще досить часу, треба було пообідати...
Дядько зустрів нас веселим вигуком: |
— Хлопці, тримайте себе в руках, зараіз я вам скажу
одну річ! і
Він сяяв:
— Як ви думаєте, куди ми сьогодні йдемо? Не знаєте? То я вам скажу — на футбол! «Динамо» (Київ) — «Торпедо» (Москва)! Я бачу, ви розгубилися... Чи, може, ви не хочете йти на стадіон? Га?
— Це для тебе, болільника, подія! А вони — нормальні хлопці,— озвалася з кухні тітка.— Правда ж, хлопчики?
— Нормальні хлопці не можуть не любити футболу!
— Авжеж. Ми з радістю! Футбол! Ну да! Аякже! — нарешті вимовив я, отямившись.
— Сектор «А»! Найкращі місця! — сказав з гордістю дядько, виймаючи з кишені квитки.
— Ого! — радісно сказав я.
...І до обіду, і під час обіду, і після
