Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце
— Ця школа — справжня батьківщина, батьківщина, в якій не можна почувати себе зле…
— Це вже як сказати, — спробував заперечити йому сторож. — Може, вам захочеться піти звідси… Не знаю вже, хто мені казав: мандри — дуже гарна річ…
Молодий учитель відповів не одразу. Він помовчав трохи, і це мовчання свідчило про його тверде рішення. Коли він повернувся обличчям до сторожа, очі його якось дивно блищали, у них приховувався, мабуть, і біль глибокої розлуки з чимось.
— Так… — сказав він. — Я пущу тут коріння, або кину якір, не знаю, як краще сказати. Але не подамся звідси. Оскільки ви так щиро привітали мене з прибуттям, то я вам скажу, що почуваю зараз… Я хочу мати учнів з допитливими очима, я навчу їх любити країну, світ і життя… Оце і все, що мені треба…
Але вчитель, який вийшов із дверей канцелярії, був хирлявий чоловічок, трохи згорблений, лисий, на голові лише два пучечки волосся, ніби два білі ріжки виткнулися в нього на скронях, сухе, мов пергаментна маска, обличчя було в густих зморшках. Це той самий чоловік, який не відвернувся спиною до життя, а зустрів його грудьми. Рухи його стомлені, старість підкошувала ноги, він уже навіть не жартував, як колись; траплялося й таке, що якийсь безбожний і безсердечний учень намагався допекти його на уроці. Однак у всьому місті не було іншої людини, яку б більше шанували. Жодного іншого вчителя не любили сильніше й не слухали так, як його, впродовж майже чотирьох десятків літ учителювання, жоден інший учитель не мав більшого визнання з боку своїх колишніх учнів та випускників школи. А все тому, що ці сорок років він залишався вірний юнацькій клятві, даній одного осіннього дня.
Мош Тімофте повільно пішов услід за учителем. Він не боявся, що не наздожене його. Знав, що перш, ніж зайти до класу, той зупиниться перед дверима і постоїть, непорушно й замислено, якусь хвильку. Всі знали про цю його звичку, але ніхто не осмілювався спитати, про що він думає тоді. Навіть мош Тімофте, який безліч разів заставав його в такій позі; але вчитель так поринав у свої думки, що жодного разу не завважив його.
«Три… п’ять… — подумки рахував мош Тімофте кроки вчителя. — Шість… Зараз, зараз… Вісім…»
Учитель зупинився якраз перед дверима. Він заплющив очі й ураз побачив перед собою клас — спокійний, притихлий, кожен учень на своєму місці. Він перевірить їх усіх за журналом, ще раз окине поглядом, усміхнеться декому… Але зненацька всі обличчя розчиняться в темряві, залишиться одне-єдине: обличчя переляканого учня, невпевненого в собі, який нишпорить поглядом довкруг себе, ніби шукає допомоги. Учитель розплющує очі й замислено киває головою. Може, щось сталося із цим учнем? Може, він налякав його чи вчинив із ним зле, поставивши незаслужено погану оцінку, чи це просто безпорадний слабкий учень?
Коли він, узявшись за ручку дверей, почув голос моша Тімофте, то вже з першого звуку зрозумів, чого хоче старий.
— Кажіть відверто, моше Тімофте. Хочете просити за когось…
— І як ви здогадалися! — прикинувся дуже враженим старий. — Тільки ви!.. Тільки ви можете так здогадуватися!
— Облиште, не треба, — заспокоїв його вчитель. — Якщо ви обстаєте за справедливість, то це все одно означає, що ви хочете допомогти комусь…
— Авжеж! — погодився радісно старий. — Мова про одного учня з вашого класу. Ви не подумайте, що він скаржився мені. Я відчув усе сам. Ви не дуже берете його до серця, чи, сказати так, ви не дивитесь на нього добрими очима. Очевидно, у вас із ним трапилось якесь непорозуміння… Але я вам скажу: він учить цілий день, бідолаха… а я, наскільки його відчуваю, ладен покласти руку на вогонь, що з нього будуть люди…
— Ви, мабуть, маєте на увазі Теодору Теодора, — сказав учитель, досі ще тримаючи ручку дверей.
Мош Тімофте на мить отетерів. Він хотів був сказати, що мова йде не про Теодору Теодора, але не встиг, бо вчитель, ще раз глянувши на годинник, пішов до класу. Відтак старий, трішки сердитий, кілька разів махнув люлькою, нарешті отямився:
— Але ж таки так, безперечно, так! — сказав він, ніби учитель і досі стояв перед ним. — Тільки ви думаєте про Теодору Теодора, а я — про Урсу. Та все одно — хай йому добро буде…
Та аж тепер, завваживши, що вчитель уже зайшов до класу, мош Тімофте відчинив двері й сказав весело з порога саме тої миті, коли вчитель ставав за кафедру:
— Про нього я думаю, вчителю, ось тільки забув його справжнє ім’я-прізвище… — І мерщій зачинив двері, спантеличивши весь клас.
Учитель усміхнувся вслід мошеві Тімофте, зробив це на свій лад, підперши підборіддя кулаками й похитуючи головою. Уривчастий, ледь чутний посвист супроводжував його рух. Але так тривало недовго. Легким рухом учитель відсунув журнал, підвівся з кафедри і, ходячи перед партами, звернувся лагідно до учнів:
— Сьогодні ми помандруємо у світ, про який ви знаєте дуже мало, світ прихований, темний, загадковий, він, здається, вже давно цікавить декого із вас… Так… Спробуємо проникнути на певний час у світ печер…
Віктор подивився навколо. Усі черешняки розкрили зошити. Всі перетворилися на зір і слух. Потім подивилися на вчителя, той зустрів їхні погляди і відповів їм усмішкою — батьківською, теплою, майже ніжною.
Мандрівка понесла слухачів у фантастичний світ — звабливий, повен дивовиж. Велетенські зали, мов справжні палаци, чудернацьки прикрашені візерунками з криги й вапняку, з мармуровими атолами чи з кришталевими гірляндами, переходять в інші зали, схожі на місячний пейзаж, потім розбігаються в незліченні ніші й коридори, які впираються в морок і загадковість. І
