Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

— Він навідріз відмовився йти, — повідомила вона. — Блазень! І я впевнена — то все від гордощів!

Але чи про Йонела їм зараз думати? Всі забули про нього, їх гнітив інший тягар. Здивована, що їй ніхто нічого не відповів, Марія звернулася обурено до всіх:

— Ви кепкуєте з мене? Що тут сталося? Кажіть же! Ніби у вас кораблі потонули…

На якусь мить запало мовчання, потім голосний регіт був відповіддю на її слова, а це ще дужче спантеличило дівчину. Вона нічого не могла збагнути, але Дан, розуміючи її стан, почав заспокоювати на свій лад:

— Еге-е!.. Як то добре було б, Маріє, як то гарно було б, аби в нас потонуло кілька кораблів… Мамо рідна, тоді в нас залишився б хоч один… Що? Ти досі вважаєш, що ми жартуємо? А ми ж тільки про кораблі й човни думаємо… Ось глянь на карту, глянь: річки, озера… Як нам їх перейти?

Цієї миті гостра голівка Трясогузки висунулася з листя й тихенько, наскільки дозволяла шия, потяглася вниз, а великі, мов цибулини, очі шпигуна витріщились на карту.

А за кілька метрів вище від нього, на тому самому каштані, тоненька й дуже спритна, судячи з того, як вона рухалась, рука обережно звелась і блискавично метнула з кулака м’який, але колючий плід. Він пролетів точнісінько заданою траєкторією, тобто з міліметровою точністю влучив у маківку Трясогузки. Катастрофи уникнути вже було ніяк. Лише на частку секунди втратив він рівновагу, і так досить ненадійну, і тепер уже ніхто й ніщо не могло врятувати його від падіння.

Під страхітливий акомпанемент крику, тріску, шуму тіло Трясогузки полетіло до землі, яку він так злодійкувато покинув. Але старий забутий сучок пожалів ребра й кості невдахи-шпигуна й підхопив його на льоту за штани, уберігши таким чином від неймовірного удару об землю й затримавши в підвішеному стані за якихось два метри над землею. Якби хлопець не репетував так перелякано, будь-хто, побачивши його зараз, як він теліпається в повітрі, подумав би, що той відпрацьовує вправи з невагомістю.

Несподіване видовище, цілком блазенське, викликало неймовірний сміх у групі черешняків. Тільки Урсу, не втрачаючи самовладання, бо йому часто траплялося бувати в незвичних ситуаціях, зняв бідолаху з сучка, поставив на землю, суворо глянув на нього і гаркнув:

— Ну-у-у!

Пережитий страх та похмурий вигляд Урсу вимусили Трясогузку вкласти рештки своїх сил у ноги. Черешняки згодом присягалися, що жоден найчистокровніший рисак на найбільших перегонах не зміг би позмагатися з Трясогузкою, коли той ошаліло рвонув до школи. І хоч він летів, мов випущена з лука стріла, все одно ззаду в штанях виднілася пристойна дірка, через яку вибивалася, мов білий хвіст, сорочка.

Якби хтось із черешняків здогадався хоч на мить глянути вгору на каштан, то вони побачили б там білявого скуйовдженого шибеника, якого напав такий сміх, що він ледве стримував його, однією рукою затуливши собі рота, а другою підтримуючи живота. Той шибеник — не хто інший, а Тік. Саме цим пояснюється і падіння Трясогузки, і те, що малюк не міг утратити рівноваги, хоч би його навіть скрутило від сміху.

Але черешняки вже не мали часу вдивлятися на вершину каштана, бо секунда в секунду, як це й належало, мош Тімофте на кам’яних сходах почав трясти дзвоником.

Приміщення школи брали таким самим відчайдушним приступом, як і виходили з нього.

Мош Тімофте навіть не поворухнувся на своєму місці, аж поки в коридор зайшли останні школярі. Ними були Сергій і Трясогузка. Старий довго дивився вслід Трясогузці й тільки скрушно хитав головою, побачивши його порвані штани. У глибині душі він жалів цього нещасного шалапута.

Сергій, навпаки, гірко дорікав вивідникові:

— Ти що, неспроможний навіть утриматись на дереві?

— Провалитись мені крізь землю, це мене Урсу скинув із дерева!

— Що ти мелеш, хіба Урсу був на дереві?

— Не був… Але тобто…

І аж тепер Трясогузка збагнув, чому він упав. Урсу весь час був на землі. А хто ж тоді в біса його так штовхнув? Хто його вдарив? Адже хтось ударив його кулаком по маківці, від того він утратив рівновагу і впав.

У великі двері школи проскочив нарешті й останній з останніх. Мош Тімофте сердито глипнув а нього, навіть глухо кашлянув кілька разів, але то радше для того, щоб той подивився на себе, бо в нього був такий вигляд, хоч пробі кричи. Однак кількома рухами паливода змів усі до єдиного сліди свого загадкового й відчайдушного підйому та спуску по дереву. Сорочка, заправлена в штани, комір розгладжений, шкарпетки підтягнуті, штани обтрушені — і все це за кілька секунд. Навіть більше — він ще встиг хитрувато підморгнути мошеві Тімофте, потім засунув руки в кишені й глянув, насвистуючи, на розірвані штани Трясогузки.

Але Трясогузка не чув його й не бачив. Він тільки питав, ще не знаючи, що до нього прилипло прізвисько, дане Тіком:

— Хто ж це в біса мене скинув?

Але у відповідь йому прозвучав тільки регіт скуйовдженого паливоди, який бігцем піднімався на другий поверх.

Мош Тімофте почепив дзвіночка на місце в кутку в коридорі, але не одразу пішов подивитися, що діється на подвір’ї і в саду, як це завжди робив. Він постояв трохи в коридорі, почистив і набив люльку, пильнуючи двері канцелярії. Йому треба було перекинутися кількома словами з учителем географії й природознавства, керівником восьмого класу. Він добре його знав, ще відтоді, як той юнаком із білявим непокірним чубом, впевнений і швидкий у рухах, з веселим відкритим поглядом уперше піднявся сходами ліцею, щоб почати тут викладання свого предмета. Мош Тімофте був тоді першим проводирем