Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн
Розділ шостий
Гадаю, що читач мені повірить: незважаючи на мій вроджений нахил до сну і легкість, з якою я зазвичай повертався у вільну та оздоровлюючу країну несвідомости, у цю ніч я так і не заснув до ранку, качаючись на своєму м’якому й комфортабельному ліжку в купе першого класу. І що мене смикнуло випити стільки кави проти ночі, яку мав провести у потязі, що квапився вперед, гойдався й трусився, зупинявся й раптом їхав у зворотному напрямку? Адже це означало добровільно позбавити себе сну, який з мене, звичайно, не вибила б сама лише вагонна хитавиця. Про те, що ці шість чи вісім чашок кави самі по собі теж не ввергли б мене в безсоння, якби вони не були мимовільним супроводом захоплюючої бесіди з професором Кукуком, що вразила мене до глибини душі, — говорити, звичайно, не варто, хоча тоді я знав це не менш твердо, ніж знаю тепер; але читач, який вміє тонко відчувати (а тільки для такого я й пишу свою сповідь) зрозуміє це, без жодних пояснень.
Одне слово, у своїй шовковій піжамі (піжама краще нічної сорочки оберігає тіло від дотику до простирадел, які, можливо, були недостатньо добре випраними) я всю ніч зітхав і перекидався з боку на бік, шукаючи положення, яке допомогло б мені опинитися в обіймах Морфея, і коли дрімота все-таки мене здолала, мені стала мариться якась плутана нісенітниця, яку приносить із собою лише неглибокий сон, що не дає відпочинку. Верхи на кістякові тапіра я мчав Чумацьким Шляхом, упізнав його тому, що він і справді був засипаний сіллю, яка шурхотіла під копитами кістяної тварини. Мені було жорстко й незручно сидіти на його хребті, і я чіплявся руками за ребра, але мене невпинно й відчайдушно трясло від норовистого бігу цієї тварюки, що, мабуть, було відображенням різких поштовхів швидкісного потяга. Але уві сні я це пояснював собі тим, що не вчився їздити верхи, й міркував про те, що маю якомога швидше надолужити згаяне, якщо хочу вважатися молодою людиною з родини. Назустріч мені і з боків, шурхотячи сіллю Чумацького Шляху, нишпорили строкато вдягнені чоловічки — жінки й чоловіки, мініатюрні, з жовтуватим кольором обличчя й веселими карими очима; вони кричали мені щось незнайомою мовою — певно, по-португальському. Але одна з жінок раптом вигукнула по-французькому: «Voilа le voyageur curieux»,[172] — І саме тому, що вона знала по-французькому, я здогадався, що це Зузу, хоча її оголені до плечей витончені руки говорили про те, що вона скорше — або водночас — Заза. Я щосили потягнув на себе ребра тапіра, щоб той зупинився й дав мені злізти, оскільки мені страшенно хотілося поговорити із Зузу або із Зазою про давній кістяк її чарівних рук. Але, оскаженілий через таке нечемне поводження, тапір став хвицатися й скинув мене у сіль Чумацького Шляху, від чого чорняві чоловічки, включаючи Зузу або Зазу, вибухнули гучним сміхом, і в цьому сміхові розчинився мій сон, щоб поступитись місцем таким самим безглуздим видінням мозку, який хоч і спав, але зовсім не відпочивав. Так, наприклад, уві сні я дерся прямовисним глинистим берегом моря, тягнучи за собою довге, схоже на ліану стебло, з боязким подивом у серці — хто я, людина чи рослина? Проте в цьому подиві було для мене і щось утішне, оскільки це пов'язувалося з назвою «морська лілея». Й так далі.
Нарешті, вже перед ранком мій сон став таким глибоким, що сновидіння зникли; я прокинувся лише близько полудня, майже перед самим Лісабоном, так що про сніданок годі було й думати — я заледве встиг умитися й скористатись приладдям мого чудового несесера з крокодилячої шкіри. Професора Кукука я не зустрів ні серед людей, що метушилися у натовпі на пероні, ні на площі перед вокзалом у мавританському стилі, на яку я вийшов слідом за носильником, прямуючи до відкритого однокінного екіпажу. День був світлий і сонячний, але не надто жаркий. Молодий візник, витяг до себе на козли мою скриню (носильник отримав її за багажною квитанцією), і, справді, він міг бути одним з тих чоловічків на Чумацькому Шляху, які потішалися над моїм падінням з тапіра: невисокого зросту, з обличчям жовтуватого кольору — саме такого вигляду, як описував професор Кукук, — з сиґаретою в красиво вигнутих устах під закрученими догори вусиками, в круглій суконній шапочці на скуйовджених і низько звисаючих довгих пасмах волосся. Він недарма так жваво поглядав своїми карими очима: ще раніше, ніж я встиг назвати йому готель, в якому замовив по телеграфу номер, він, одразу склав собі уявлення про мою особу і назвав: «Савой палас». Ось який притулок він уважав гідним мене!
Саме там, на його думку, я мав зупинитися, що я й підтвердив коротким: — C'est exact[173]. — C'est exact, c'est exact, — повторив він ламаною мовою, засміявся, засовався на козлах і хльоснув коня. — C'est exact, — співучим голосом повторив він ще декілька разів за коротку дорогу до готелю. Ми швидко виїхали з тісної вулички, й перед нами відкрилась широка перспектива бульвару — Авеніда да Лібердаде, одна з найгарніших вулиць, яку мені будь-коли доводилося бачити. Вона складалася з елеґантної проїжджої частини, верхової доріжки посередині й двох бездоганно вимощених розкішних алей з квітниками, фонтанами й статуями обабіч. На цій прекрасній еспланаді і був розташований готель «Савой палас», який справді виглядав як палац. І наскільки ж по-іншому наблизився я до нього, ніж свого часу до готелю на вулиці Сент-Оноре!
Три або чотири груми й готельні носильники в зелених фартухах одразу підскочили до мого екіпажу, вивантажили скриню, схопили мою ручну валізу, пальто, портплед з такою швидкістю, немов мені була дорога кожна хвилина, й потягли все це у вестибюль. Я пройшов за ними до приймальні з самим лише ціпочком з іспанської тростини, при крашеним набалдашником зі слонової кістки в срібному обрамленні, ніби щойно повернувся з прогулянки. У приймальні ніхто не почервонів при моїй появі, ніхто не крикнув мені: «Відійдіть у бік! Та відійдіть же, кажуть вам!» Навпаки, коли я назвав себе, мені у відповідь з'явилися привітні усмішки, улесливі поклони, щонайчемніше прохання, якщо це не важко, заповнити листок для прибулих, певна річ, лише основні дані… Пан у сурдуті, пристрасно зацікавлений питанням — наскільки приємно й благополучно пройшла моя
