Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн

Молода особа, на вигляд років вісімнадцяти, не більше, в простій та вільній сукні з білою в блакитну смужку матерії, перехопленій таким самим поясом, на перший погляд здалася мені на диво схожою на Зазу. Але тут моє перо зобов’язане вставити слово «щоправда». Точнісінько Заза, щоправда її краса — але, мабуть, щодо неї це слово звучало занадто гордо й могло стосуватися скорше її матері (зараз я поясню, що мені хочеться цим сказати) — була, якщо можна так висловитися, переконливіша, відвертіша та наївніша, ніж краса подруги Лулу, в якій все було трошки feu d'artifice,[174] дещо вигадливе й штучнувате, і не підлягало надто пильному розгляду. Тоді як тут була позитивність (якщо в любовно-чуттєвий світ можна перенести слово, взяте зі світу морально-етичного), дитяча відвертість в очах, яка згодом не раз мене збивала з пантелику… «Інша Заза», але настільки інша, що я й досі запитую себе, чи не була ця схожість тільки обманом зору і насправді її не існувало? Можливо, мені тільки здавалося, що я її бачу, бо я хотів її бачити, а хотів тому, що — знаю, як це не дивно звучить — увесь час шукав двійника Зази. Мені здавалося, що в цьому пункті я сам у собі не впевнений. Звичайно, в Парижі мої почуття не вступали в конкуренцію з почуттями милого Лулу: я зовсім не був закоханий у його Зазу, хоча їй і подобалося лукаво позирати на мене. Але, можливо, закоханість у неї перейшла до мене з моєї нової особистости, і я, так би мовити, заднім числом в неї закохавшись, мріяв зустріти другу Зазу на чужині? Згадуючи, як я здригнувся, почувши від професора Кукука про його дочку і її ім’я, схоже на ім'я Заза, я не вважаю можливим визнати цю теорію зовсім неспроможною.

Подібність? Вісімнадцять років і чорні очі — це вже сама по собі подібність, особливо коли хочеш її побачити, тільки тут очі не мружилися так кокетливо й не виблискували з-під вій, але коли, звужені трохи товстуватими нижніми повіками, вони не світили сяйвом стриманого сміху, то в них було щось суворе, запитливе й хлоп'яче, таке ж, як у голосі; до мене кілька разів долинули окремі слова й вигуки, а голос її звучав зовсім не сріблясто, а теж скорше суворо, й дещо грубувато, без тіні манірности, чесно й прямо, як голос хлопчика. А з носиком і зовсім все було не так: у Зази ніс був кирпатий, у цієї ж дівчини — дуже тонко окреслений, але з надто щільними крилами. Рот, так, рот був схожий! Це я ще й зараз беруся стверджувати з повною впевненістю: губи однакові в обох, але в тої «другої» — яскраво-червоні, безперечно, від природи. Вони завжди були ледь розтулені так, що під трохи підійнятою верхною губкою виднілися зубки; вигин нижче рота й чарівна лінія підборіддя, що збігала до ніжної шиї, яка теж чимось нагадувала Зазу. Загалом все було різне; характерно паризьке тут обернулося іберійсько-екзотичним насамперед завдяки високому черепаховому гребеню, який скріплював зачесане догори з потилиці темне волосся. Від чола, залишаючи його відкритим, волосся йшло зустрічною хвилею, але два пасма спадали на вуха, в чому теж було щось південне, іспанське. В вухах у неї були сережки, — не такі довгі, гойдливі підвіски з чорного бурштину, як у матері, а прилеглі, хоча і досить масивні опалові диски, оправлені дрібними перлами, що в поєднанні з усім іншим теж виглядало доволі екзотично. Колір обличчя в Зузу — я одразу ж назвав її цим ім'ям — мав злегка жовтуватий відтінок, як і колір обличчя матері, все обличчя якої, втім, мало зовсім інший характер — імпозантний, аби не сказати величний.

Вища на зріст, ніж її чарівна дочка, але вже без юної стрункости, проте в жодному разі не повна, вдягнена у вишукано просту сукню з кремового полотна з дірочками на вирізі й на рукавах на кшталт мережив, а до сукні — довгі чорні рукавички, ця жінка ще не досягла віку матрони, але в темному її волоссі, що виднілося з-під загнутого за тодішньою модою великого солом'яного капелюха з квітами, вже проглядала сивина. Чорна, гаптована сріблом оксамитова стрічка на шиї дуже їй пасувала, відтіняючи гордовиту поставу голови; весь її вигляд був пройнятий під кресленим достоїнством, гідністю, що межують з похмурістю й жорстокістю. Все це відбивалося на її досить великому обличчі із зарозуміло стуленими губами, тремтячими крилами носа й двома суворими складками поміж брів. Жорсткість узагалі характерна для південців, хоча багато хто її зовсім не помічає, заворожені уявленням, що південь вкрадливо м'який і надто солодкий, а жорсткість властива півночі, що є цілком хибною думкою. «Мабуть, стародавня іберійська кров, — подумав я, — отже, з домішкою кельтської. А можливо, що тут є ще частка фінікійської, карфагенської, римської і арабської. Так, з такою пані діла не буде». І ще я подумав, що під крильцем цієї матері донька захищена, мабуть, надійніше, ніж під лицарським заступництвом будь якого чоловіка.

Тим більше мене порадувало, що, очевидно, з міркувань благопристойности, при відвідуванні громадського місця вони все ж таки знаходилися під чоловічим заступництвом. Довговолосий пан в окулярах сидів до мене найближче, так би мовити, пліч-о-пліч зі мною, оскільки свій стілець поставив боком до столу, тож я весь час бачив його різко окреслений профіль. Мені завжди гидко дивитися на довге волосся у чоловіків, оскільки рано чи пізно воно неминуче засмальцьовує комір, але тут я подолав свою відразу й, кинувши винуватий погляд на обох дам, звернувся до їхнього супутника з такими словами: — Пробачте, добродію, за сміливість іноземця, який, на жаль, не володіє мовою вашої країни й тому позбавлений можливости порозумітися з кельнером. Ще раз прошу про бачити мене, — при цьому мій погляд знов боязко, ніби я й дивитися на них не наважувався, ковзнув поглядом по паніях, — за зухвале вторгнення! Але мені дуже потрібно отримати деякі відомості. Річ у тому, що приємний борг, не кажучи вже про власне моє бажання, наказує мені з'явитися з візитом в один з будинків у верхній частині міста на руа