Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн

Гермеса. Наш людський мозок, наше тіло й наші члени — мозаїка з тих самих найпростіших частинок, що утворюють зірки, зірковий пил і темні хмари туманностей, що мчать у міжзірковому просторі. Життя, викликане з буття, як і буття колись було виклика не з небуття, життя, — оте цвітіння буття, — складається з тих самих основних речовин, що й нежива природа, нема в неї жодної речовини, яка була б лише її власністю. Навіть не можна сказати, що вона чітко й недвозначно відділяється від буття неживого. Межа між життям і безжиттєвістю рухлива. Рослинна клітина наділена природною здатністю за допомогою сонячних променів так перебудовувати матерію царства мінералів, що вони в ній оживають. Первинна здатність хлорофілу постає перед нами як приклад виникнення органічного з неорганічного. Але протилежних прикладів теж не бракує. Ми могли б послатися на утворення каміння з органічних речовин, що належать до тваринного світу. Кажуть, сухопутні гори виросли в морях на великій глибині зі скелетів крихітних живих істот. В позірному напівжитті рідких кристалів одне природне царство наочно переходить в інше. Й коли природа, жартує з неорганічним й імітує з нього органічне, творячи квіти на замерзлому склі, вона таким чином повчально демонструє свою незмінну єдність.

- Органічне навіть саме не може провести ясну межу між окремими його царствами. Тварина переходить в рослинне, сидячи на стеблі й переймаючи форму квітки, а рослинне — в тварину там, де воно ловить і пожирає комах, замість вбирати життєві соки мінералів. Людина постала з тваринного, шляхом прямого походження, як прийнято вважати, та насправді тому, що тут долучилося щось таке, так само невизначене, як сутність життя й походження буття. Але той момент, коли людина вже була людиною, а не твариною, або, точніше, вже не тільки твариною, встановити досить складно. Людина зберігає в собі тваринне начало, як життя зберігає в собі неорганічне, бо в останній основі її будови, в атомах, людина переходить у вже або ще неорганічне. А в самій глибочині, в невидимому атомі, матерія випаровується в імматеріальне, безтілесне, адже те, що рухається там і надбудовою чого є атом — це майже поза буття, оскільки воно не має свого місця в просторі або співвіднесености з простором, як то личить пристойному тілу. З «майже ще небуття» утворилося буття, і воно витікає в «майже вже небуття». Вся природа, від найбільш ранніх, майже ще імматеріальних і найпростіших її форм до найрозвиненіших, завжди тяжіла до концентрування і співіснування: зірковий туман, камінь, хробак і людина. Те, що багато видів тварин вимерли, що більше не існує літаючих ящерів або мамонтів, не заважає існуванню поруч з людиною одноклітинних пратварин в їхній вже усталеній формі: інфузорії, мікроби — з одним отвором для введення, іншими для виведення; адже на ділі, щоб бути твариною, більшого й не потрібно та й для того, щоб бути людиною, як правило, — теж достатньо.

Це був жарт, і досить їдкий. Кукук, мабуть, вважав за потрібне відпустити ядучий жарт на адресу такого світського молодика, як я, й, звичайно, я засміявся, тремтячою рукою підносячи до рота шосту, ба ні, мабуть вже восьму філіжанку кави. Я вже говорив і повторюю знову: від розмов мого співтрапезника про буття, життя і людину мене охопило надзвичайне хвилювання, викликане майже виснажливою напругою почуттів. І як не дивно це звучить, але така могутня напруга почуттів була близькою до того, або, точніше, була тим самим, що я ще дитиною або напів дитиною позначав піднесеними словами «велика радість» — таємною формулою моєї невинности для дуже специфічного поняття, що не мало іншого імени, але ще тоді розширювалося для мене до якоїсь п'янкої неосяжности.

- Звичайно, поступ існує, позаду залишився великий шлях, — сказав Кукук, повертаючись до свого жарту, — від pithecanthropus erectus до Ньютона і Шекспіра — великий, широкий шлях і, безперечно, шлях, який іде в гору. Але в людському світі все йде так само, як і в решті природи. Тут теж все існує сукупно: всі стани культури та звичаїв, усе — від найранішого до найпізнішого, від гранично дурного до розумного, від первинного, найглухішого, найдикішого до найвищого й найвитонченішого, — все це співіснує; ба більше, трапляється, що найвитонченіше, втомившись від самого себе, закохується в первинне й, буцімто в хмелю, знову опускається до дикунства. Але годі вже про це.

Проте, аби віддати належне людині, він, Кукук, хоче мені, маркізові де Веноста, нагадати те, що відрізняє homo sapiens від решти природи, як органічної, так і простого буття (а це, ймовірно, якраз і є тим, що «долучилося», коли людина вийшла з тваринного стану). Він має на увазі знання про початок і кінець, і я, мовляв, висловив найбільш людяне, зауваживши, що в житті мене приваблює те, що воно — лише епізод. Скороминущість жодним чином не принижує буття, навпаки, якраз вона надає йому цінности, гідности й чарівности. Тільки епізодичне, тільки те, що має початок і кінець, збуджує наш інтерес і наші симпатії, бо воно сповнене скороминущістю. Нею сповнене все космічне буття, тоді як небуття навіки цього позбавлене й негідне наших симпатій, хоча з нього постало буття на свою радість і свою печаль.

Буття — не благополуччя, воно є втіхою й тягарем; усе просторово-тимчасове, вся матерія, навіть та, що глибоко спить, поділяє з ним цю втіху й цей тягар, те відчуття, яке вселяє людині, здатній до найтоншого сприйняття, почуття вселенської симпатії.[171]

- Так, вселенської симпатії, — повторив Кукук і сперся обома руками на стіл, щоб підвестися. При цьому він поглянув на мене своїми зірчастими очима й кивнув мені.

- На добраніч, маркізе де Веноста, — сказав він. — Ми з вами всіх пересиділи у вагоні-ресторані. Пора йти спати! Сподіваюсь зустрітися з вами в Лісабоні! Якщо хочете, із задоволенням візьму на себе роль вашого провідника в моєму музеї. Бажаю вам міцно заснути! Й бачити уві сні буття й життя! І ще метушню чумацьких шляхів, які, раз вони вже існують, несуть і тягар, і втіху свого існування. Нехай вам насниться також ґраціозна рука з давнім кістяком і польова квітка, якій дано в сонячному ефірі розщеплювати неживе й залучати його до свого живого тіла! Не забудьте також побачити вві сні камінь, порослий мохом камінь, що вже тисячі й тисячі років лежить на дні струмка, — чистого, студеного, що омивається піною і водою. З сим патією придивіться до нього, з симпатією жвавого буття до буття глибоко сплячого, й